Але до чого, тут леви?
А до того, любий Гендерсоне, відповів я сам собі, що ви погано уявляєте справжню любов, коли думаєте, що вона самохіть обирає об’єкт прихильности. Ви просто любите — от і все. Це почуття природне, неподоланне. Дафу закохавсь у свою левицю з першого погляду — coup de foudre[26]. Я йшов за ним, збиваючи бур’яни, що промикалися крізь нижні приступки сходів, і отак розмовляючи сам із собою. Водночас я стримував дихання, бо ми вже наближалися до оселі Атті. Страх пригнітив мене ще невблаганніше, ніж того першого разу. Мов обценьками здавив він мені обличчя. Я дихав зі спазматичним хрипом, насилу проштовхуючи повітря крізь горло. Почувши нас, левиця заричала — вона була в своєму внутрішньому закутні. Дафу подивився крізь грати і сказав:
— Усе гаразд, можна входити.
— Просто зараз? А ви впевнені, що з нею все в порядку? Вона ричить так, ніби чимось стривожена. Може, я зачекаю тут, поки ви з’ясуєте, звідки вітер віє?
— Ні, ви повинні увійти зараз, — сказав цар. — Невже ви й досі не зрозуміли, що я намагаюся допомогти вам? Зробити вам послугу. Я не знаю людини, яка потребувала б цього більше, ніж ви. А небезпека для вашого життя тут мізерна. Звір зовсім ручний.
— Ручний для вас, але мене вона по-справжньому ще не знає. Я ладен піти на розумний ризик, як і будь-хто інший. Але я нічого не можу з собою вдіяти, я боюся її.
Він помовчав, і я встиг подумати, що, мабуть, я дуже впав у його очах, а ніщо не могло завдати мені більшої прикрости.
— Он воно що, — сказав він і, як мені здалося, глибоко замислився.
Пауза затяглася. Аж раптом Дафу підвів голову, подивився на мене і заговорив — як завжди, мудро й розважливо:
— Здається, коли ми говорили з вами про удари, то згадали й про те, що сміливців на світі обмаль. — Він зітхнув і роздумливо провадив, ворушачи губами, які навіть у затінку крислатого капелюха були яскраво-червоні. — Страх править людьми. Його володіння не мають меж. Від страху людина стає біла, мов лойова свічка. Страх розколює кожне око надвоє. Страх створив більше, ніж будь-яка ішла сила. Страх формує людину, поступаючись у цьому лише Природі.
— То, виходить, і ви не вільні від нього, так?
Цар Дафу кивнув головою на знак цілковитої згоди.
— О, звичайно. Аж ніяк не вільний. Від страху ніхто не вільний. Страх невидимий, але чутний, як радіо. Він звучить майже на всіх частотах. І всі тремтять, усі здригаються — хто більше, а хто менше.
— А є від нього ліки, ви як гадаєте? — спитав я.
— Звичайно, є, я в цьому переконаний. А то людям довелося б відмовитися від найчудовіших переживань. Проте я не наполягатиму, щоб ви увійшли сюди разом зі мною і поводилися так, як завжди поводивсь я. Як поводився мій батько Гміло. Як поводився Суффо, батько Гміло й мій дід. Як поводилися всі мої предки. Ні. Якщо ви справді не годні перебороти себе, ми можемо, зрештою, сказати один одному «до побачення» і піти кожен своїм шляхом.
— Зачекайте хвилину, царю, не кваптеся, — сказав я.
Я був засмучений і наляканий, мені було гірко навіть подумати, що нашим близьким взаєминам настане край. Щось надірвалось у мене в грудях, мої очі зволожились, і я сказав, майже похлинаючися слізьми:
— Ви не відштовхнете мене так відразу, царю, правда ж, не відштовхнете? Адже ви розумієте, як мені нелегко.
Він це розумів, але знову повторив, що, можливо, мені ліпше піти звідси, бо хоч у нас і споріднені темпераменти, й він любить мене як найближчого друга, й дякує долі за те, що звела нас докупи, і глибоко вдячний мені за мої послуги племені варірі — адже я переніс Мумму, — та все ж якщо я не розділю його любови до левів, то дальше поглиблення нашої дружби неможливе. Я просто повинен розвинути в собі таку саму любов.
— Зачекайте хвилину, царю, — сказав я. — Я відчуваю, що ми з вами неймовірно близькі люди, і я ладен повірити вам у всьому.
— Дякую, сунго, — сказав цар Дафу. — Я теж відчуваю, що ми з вами дуже близькі люди. Це почуття взаємне. Але я потребую глибшої споріднености. Я прагну, щоб мене розуміли й на словах, і без слів. Ми повинні розвинути нашу духовну схожість у процесі спілкування з левом. А то як же ми виконаємо угоду про взаємну щирість, що її ми з вами уклали?