— Ви щось бачите? — запитав Дафу.
— Майже нічого. Для мене все злилося в одну пляму.
— Почнімо з прогулянки.
— Але по той бік ґрат. Я — залюбки. Це було б чудово.
— Ви знов уникаєте життя, Гендерсоне-сунго. — Його очі дивилися на мене з-під м’яко загорнених крис оксамитового капелюха. — Ваша переміна не за дверима. Ви повинні виробити в собі нову звичку.
— О царю, що я можу вдіяти? Всі отвори в моєму тілі ніби туго закорковані — і спереду, й ззаду. І будь-якої миті корки можуть повилітати. У роті в мене пересохло, мій скальп зморщився, в потилиці болить і гупає. Я можу випустити дух.
Пам’ятаю, він подивився на мене з гострою цікавістю, мовби оцінюючи ці симптоми з медичного погляду.
— Всі сили опору включилися на повну потужність, — такий був його висновок. Здавалося, годі уявити собі щось чорніше, аніж його обличчя, і все ж волосся, яке вибивалося в нього з-під капелюха, було чорніше. — Нічого страшного, — сказав він. — Ми їх відключимо. Я впевнений у вас.
Я заперечив кволим голосом:
— Я радий, що ви так думаєте. Але перш ніж ви відключите сили мого опору, я, мабуть, уже буду роздертий на шматки. І залишуся тут, наполовину зжертий.
— Запевняю вас, що ні. Про таке не може бути й мови. А зараз гляньте, як вона ходить. Чудово, правда? Ще б пак! І це краса не сконструйована, краса — як дар природи. Я переконаний, що коли ваш страх уляжеться, ви будете здатний милуватися її красою. Я думаю, захоплення красою — це почуття споріднене зі страхом. Коли страх відступає, людську душу повністю заполоняє краса. Те саме відбувається і з високим коханням — про самозакоханість я не кажу. Ви тільки гляньте, Гендерсоне, яка вона ритмічна у своїй поведінці. Вам не доводилося бачити анатомічну схему кота? Подивіться, як вона вигинає хвоста. Цей рух я відчуваю так, ніби то мій власний хвіст. А тепер ходімо за нею.
І він почав водити мене вслід за левицею. Мене скорчило, і я насилу волочив неслухняні ноги. Зелені штанці вже не метлялися, вони зарядилися електрикою і щільно прилипли до моїх сідниць та стегон. Цар говорив не змовкаючи, і я радів цьому, бо його слова були мені єдиною підтримкою в моєму розпачливому становищі. Я не міг детально простежити за ходом його думок — я не був на це здатний, — але кінець кінцем до мене дійшло, що він хоче, аби я зіграв лева, тобто наслідував його поведінку. «Що він має на увазі? — подумалося мені. — Чи не систему Станіславського? Ту, яку застосовують у Московському Художньому театрі?» Моя мати подорожувала по Росії в 1905 році, напередодні війни з Японією[27]. Вона бачила там, як царева коханка танцювала в балеті.
— А як з усім цим пов’язується Оберштейнерова аллохірія та медична писанина, що її ви дали мені прочитати? — запитав я.
Цар Дафу став терпляче пояснювати:
— Усе тулиться одне до одного. Незабаром вам стане ясно. Але спершу за допомогою лева спробуйте з’ясувати різницю між станом заданим і станом набутим. Зверніть увагу, що Атті — повністю лев. На всі сто відсотків. У ній немає суперечностей.
Я відповів йому голосом уривчастим і тремтячим:
— Якщо вона не прагне стати людиною, то навіщо я маю підроблятися під лева? В мене це ніколи не вийде. Якщо ви неодмінно хочете, щоб я скопіював когось, то чом би мені не скопіювати, скажімо, вас?
— Не заперечуйте, Гендерсоне-сунго. Я був нею. Перетворення лева на людину можливе, я знаю це з власного досвіду.
І він вигукнув:
— Сакта!
Це було для левиці наказом — і вона побігла по колу. Цар стрибками подався за нею, а я — за ним, намагаючись не відставати.
— Сакта, сакта! — закричав він, і Атті потрюхикала швидше. Вона вже мчала попід протилежною стіною. Ще хвилина чи дві — і наздожене мене.
Я в розпачі заволав:
— Царю, царю, стривайте, Христа ради, пропустіть мене вперед! Я хочу бігти поперед вас!
— Стрибайте на поміст! — гукнув він, обернувшись.
Та я й далі вайлувато тюпав за ним, схлипуючи і намагаючись випередити його. В уяві я вже бачив, як з мене бризне кров, скапуючи краплями, кожна завбільшки з кварту, коли Атті вгородить у моє тіло пазурі, бо я не сумнівався, що оскільки я біжу, то я для неї — законна здобич, і вона скочить на мене, як тільки наздожене. А може, лапою переб’є хребет. Так було б найкраще. Один удар, одна запаморочлива мить, і свідомість провалюється в ніч. О Боже! Це буде ніч без жодної зірки в небі. Без нічого.
Я відстав від царя, і тому вдав, ніби спіткнувся, важко впав на підлогу й відкотився вбік, розпачливо закричавши. Побачивши мене долічерева, цар простяг руку до Атті, щоб зупинити її.