Усі знали, звідки я приходив, і, мабуть, чули мої рики. Адже я чув Атті — отже, вони чули й мене. Відчуваючи на собі погляди багатьох людей, серед яких були й небезпечні вороги, вороги мої і цареві, я плентав у двір і вдавав, ніби нюхаю квіти. Бо вони, власне, не мали запаху. Вони мали тільки колір. Але й цього мені вистачало; я всотував їхні барви, наче мелодійну музику, а тим часом Ромілаю завжди був поруч, щоб підтримати мене, коли я потребував підтримки. («Ромілаю, тобі подобаються ці квіти? Вони дзеленчать, як металеві», — казав я.) Хоча в ті дні я, мабуть, видавався заразним і небезпечним через близькі взаємини з левом, Ромілаю не сахався від мене і не шукав безпеки на відстані. Він не давав мені впадати в розпач. А що я ціную відданість понад усе на світі, то я намагався пояснити своєму супутникові, що звільняю його від усіх зобов’язань відносно мене.
— Ти справжній друг, — казав я. — Ти заслуговуєш на куди коштовніший подарунок від мене, ніж отой джип. Я щось додам до нього, неодмінно додам.
Я гладив його по голові, зарослій густою чорною вовною — моя долоня здавалася мені розбухлою і пухкою, кожен палець був наче картоплина; а коли я повертався до своїх покоїв, то всю дорогу хрюкав. Потім лягав спочити. Ричання виснажувало мене до решти. Здавалося, воно висмоктувало навіть мозок із моїх кісток, і я відчував, що вони порожні. Я лежав на боку, важко відсапуючись і стогнучи, а поруч мене роздутим бурдюком спочивало моє черево. Іноді мені уявлялося, що всі мої шість футів та чотири дюйми, від ніг і до шолома, були точною картиною отого знайомого мені звіра з плямистим черевом, з кривими іклами й широкими вилицями. Десь у глибині мого єства нуртували людські почуття, але зовні — на самій поверхні, якщо хочете, — проступав образ потворної істоти. А може, то й була моя справжня суть?
Сказати правду, я не цілком вірив у науку царя Дафу. В підземній оселі Атті, поки я терпів тяжкі пекельні муки, він безтурботно байдикував — спокійний, невимушений і майже апатичний. Він не раз повторював мені, що почуває біля левиці глибоку умиротвореність. Іноді, коли після моїх вправ ми всі троє лежали поруч на помості, він казав:
— Тут так добре відпочивається. Я мовби витаю в повітрі. Ви повинні скористатися з нагоди. Ви повинні докласти всіх зусиль…
Але я в такі хвилини був майже непритомний від недавніх переживань і надто змучений, щоб витати в повітрі.
У тому підземеллі все було чорне або бурштиново-жовте. Навіть кам’яні стіни мали жовтавий відтінок. А ще — золотиста солома й золотистий гній. Пилюка, забарвлена в колір сірки. Шкура в левиці світлішала згори вниз, від темного відтінку на спині до сіро-імбирного на грудях, до світло-перцевого на череві і до білого, як арктичний сніг, під стегнами. Але задні лапи в неї були чорні, а очі обведені чорними, як смола, колами. Коли вона дихала, від неї часом пахло свіжим м’ясом.
— Ви повинні досягти якомога більшої схожости з левом, — наполягав Дафу.
І я щиро домагався такої схожости. Беручи до уваги внутрішні перешкоди, які мені доводилося долати, цар вважав, що я роблю успіхи.
— Ваше ричання ще здушене. І не дивно, бо вам треба багато чого в собі здолати, — знову й знову казав він.
І це не була брехня, бо в душі я соромився своїх викаблучувань. Ромілаю не приховував, що він чув, як я рикаю, і я не міг ставити тубільцям на карб, що вони думали, ніби Дафу навчає мене чорної магії чи якої там гемонської — на їхній погляд — науки. Але те, що цар називав пафосом, насправді було (і я нічого не міг із собою вдіяти) криком розпачу, в якому відбивався весь мій шлях на цьому тлінному світі, від народження до подорожі в Африку; пробивалися в моєму ричанні й окремі слова, такі як: «О Боже!», «Рятуйте!», «Господи, змилуйся!» Правда, звучали вони, як: «Обжи», «Рятте!», «Госдизмиииился!» Просто дивно, які несподівані вигуки вихоплювалися в мене з грудей. «Спаси, Боже», що звучало як «Спааасибже», «De profuuundis»[28], уривки з «Месії» («Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу…») тощо. Непрохана, іноді поверталася до мене французька мова, якою я колись дражнив свого малого приятеля Франсуа, глузуючи з його сестри.