Нарешті одного ранку ми вийшли до річища досить великого струмка (називався він, як і те плем’я, Арнюї) і рушили вниз його дном, бо воно було сухе. Твань перетворилася на глей, і валуни блищали крізь мерехтливу куряву, мов золоті зливки. Незабаром ми побачили селище арнюїв; округлі стріхи хижок вивершувалися гострим конусом. Я знав, що вони викладені лише з сухої трави або шорсткого пальмового листя і крізь них просотується світло; і все ж складалося враження, ніби стріхи настелені з пір’я — але з важкого пір’я. Крізь ці покрівлі клубочився дим, здіймаючись у безгучну осяйну височінь. Стародавні стріхи теж блищали — але якимсь тьмяним, неживим блиском.
— Ти тільки поглянь, Ромілаю, яка картина! — сказав я, зупиняючи свого супутника. — Куди це ми з тобою прийшли? Скільки століть цьому селу?
Здивований моїм запитанням, він відповів:
— Моя не знати, пане.
— У мене дивне відчуття, коли я дивлюся на нього. Чорт забери, воно має зовсім первісний вигляд. Мабуть, це селище виникло давніше, ніж місто Ур. — «Навіть пилюка тут пахне глибокою давниною», — подумав я, а вголос промовив: — Я вже знаю, тут мені буде дуже добре.
Арнюї розводили худобу. Ми сполохали на берегах струмка кілька худющих корів, і вони кинулися врозтіч, високо підкидаючи задні ноги. Незабаром нас оточив цілий гурт африканських дітлахів, голих хлопчиків та дівчаток, які зчинили неймовірний вереск, побачивши нас. Навіть найкрихітніші серед них, із роздутими животиками, морщили личка й репетували разом з рештою, заглушуючи мукання худоби. Наполохані птахи, що сиділи на деревах, злетіли крізь пожухле листя кількома зграями в небо. Перш ніж я їх побачив, мені вчулося, ніби зацокотів град каміння, і я подумав, що на нас учинили напад. Потім, усвідомивши свою помилку, я зареготав і вилаявся. Мене насмішило, що в нас ні сіло ні впало жбурляють камінцями, і я сказав:
— Господи, невже в такий спосіб вони зустрічають усіх подорожніх?
Але тут я побачив птахів і здогадався, що то вони залопотіли крильми.
Ромілаю став пояснювати мені, що арнюї дуже люблять свою худобу й ставляться до неї радше як до родичів, а не як до домашніх тварин. Яловичини арнюї не їдять. Тут цілу череду пасе не один якийсь хлопчак, а навпаки, кожну корову супроводжують двоє або троє дітлахів, і коли тварини чимось стривожені, діти бігають за ними й утішають їх. А дорослі ставляться до своєї худоби ще з більшою ніжністю, хоч я зрозумів це не відразу. Тієї першої хвилини, пригадую, я пошкодував, що не маю чим почастувати дітей. Під час війни в Італії я завжди носив при собі для bambini[6] льодяники та горішки, куплені у військовій крамниці.
Ми рушили далі вниз пересохлим річищем і коли підійшли до муру, який оточував селище і був зліплений з глини, кізяка та колючих чагарів, то побачили, що кілька малюків залишилися біля нас, а решта помчали повідомити дорослих про наше прибуття.
— Ти тільки глянь на цю кучеряву малечу! — сказав я Ромілаю. — Господи, та в більшості з них ще й другі зуби не прорізалися!
Діти стрибали, верещали, і я додав:
— Шкода, що в мене немає для них гостинця. Може, влаштувати їм невеличку розвагу? Як ти гадаєш, вони зрадіють, коли я підпалю запальничкою кущ?
І я, не чекаючи, поки Ромілаю відповість, дістав із кишені австрійську запальничку з обвислим ґнотом, крутнув великим пальцем крихітне коліщатко, і за мить кущ уже палахкотів, хоча полум’я було майже непомітне в яскравому сонячному світлі. Воно гуготіло; воно підстрибувало прозорими омахами; воно досягло своєї найвищої межі і вмерло, мовби всмоктане піском. А я все тримав у руці запальничку, з якої тонесеньким язичком висовувався ґніт. Дітлахи мовчали, вони тільки дивилися на мене, а я дивився на них. Оце і є те, що називають чорним сном дійсності? Потім діти зненацька сипнули врозтіч, а корови зірвались у чвал. Попіл від куща опав біля моїх черевиків.
— Як, на твою думку, це в мене вийшло? — спитав я в Ромілаю. — Я ж хотів зробити їм приємність.
Та ми не встигли поговорити про це, бо до нас уже підходив гурт голих людей. Попереду йшла молода дівчина, не набагато старша, гадаю, за мою дочку Райсі. Побачивши мене, вона голосно заридала. Несподівано для себе я був вражений до глибини душі. Звичайно, вирушаючи в мандри по світу, я не міг підготуватися до тяжких випробувань, до лихих пригод і горя, але видовище цієї дівчини, яка вмивалася слізьми, просто приголомшило мене. Правда, я ніколи не міг спокійно дивитися на жіночі сльози, і зовсім недавно, коли Лілі заплакала в нашому люксі на узбережжі Мексиканської затоки, я вдався до своєї найстрашнішої погрози. Але ж ця чорношкіра дівчина була для мене зовсім чужа, і я так легко не пояснив би, чому її сльози стривожили й схвилювали мене. Першою моєю думкою було: «Що я накоїв?»