Після такої халепи я мусив з усіма подробицями пригадати, як мені вставляли зуби.
Головну роботу виконала в Парижі відразу по війні мадемуазель Монтекукколі. Саме вона поставила мені перший міст. А рекомендувала її нам одна дівчина на ім’я Берта, яку ми найняли доглядати за нашими двома доньками. Генерал Монтекукколі[9] був останнім супротивником знаменитого маршала Тюренна[10]. За тих давніх часів вороги на полі бою мали звичай проводжати один одного в останню путь, тож і Монтекукколі з’явився на похорон Тюренна й бив себе там у груди, і гірко плакав. Я належно оцінив славне прізвище моєї лікарки. Та не все в ній мені подобалося. Мадемуазель Монтекукколі мала величезний бюст, і коли вона забувалася в роботі, то притискалася ним до мого обличчя й мало не розчавлювала мене, а в моєму роті було стільки дренажних трубок, і вати, і дерев’яних брусочків, що я не міг навіть закричати. А тим часом мадемуазель Монтекукколі, страхітливо закотивши чорні очі, оглядала поле своєї діяльності. Її кабінет був на вулиці Колізе. На вимощеному плитами дворі, де панували жовті й сірі барви, стояли погнуті poubelles[11] із покидьками, в яких нишпорили голодні коти, мітлами й відрами; була там і вбиральня з прорізами для черевиків. Ліфт скидався на портшез і підіймався так повільно, аж поривало спитати, котра година, в людей, які проминали тебе, ідучи вгору сходами. На мені був твідовий костюм і черевики зі свинячої шкіри. Все це пригадалося мені, коли я разом з Ромілаю сидів під хатою із білою смугою над дверима, а поруч стовбичив вартовий, що стеріг нас обох… Я підіймаюся в ліфті. Моє серце калатає часто-часто. Аж ось і мадемуазель Монтекукколі, чиє п’ятдесятирічне обличчя має форму серця, на якому грає тонка довга усмішка, позначена французьким, італійським і циганським (від матері) пафосом. Завмираючи від страху, я сідаю в крісло, і вона навалюється на мене своїм величезним бюстом, і я мало не пускаюся духу, поки вона витягує зубний нерв перед тим, як закріпити міст. А приміряючи його, вона вставляє мені в рота дерев’яний брусочок і каже: «Grincez! Grincez les dents! Fâchez-vous»[12] я скрегочу зубами й лютую як тільки можу, і гризу дерево. Вона теж скрегоче зубами, щоб показати мені, як це робиться.
Мадемуазель вважала, що з естетичного погляду робота американських дантистів заслуговує найкатегоричнішого осуду, і хотіла прикрасити мої передні зуби новими коронками, схожими на ті, яких наставила Берті, гувернантці наших дітей. Коли Берті видалили апендикс, не знайшлося нікого, крім мене, хто навідав би її в лікарні. Моя дружина була надто заклопотана дискусіями у Французькому колежі. Отже, я пішов до лікарні, надівши на голову котелок і надягти рукавички. Берта прикинулася, ніби була в маренні, і стала качатися в ліжку, потім схопила мою руку і вкусила її. Ось так я довідався, що зуби, які поставила їй мадемуазель Монтекукколі, були добрі й міцні. Берта мала широкі, витонченої форми ніздрі й гарні ноги, що чудово вміли брикатися. Кілька тижнів я був сам не свій через ту Берту.
Повертаючись до тями, скажу, що міст, який поставила мені мадемуазель Монтекукколі, був жахливий. Він стримів у мене в роті, наче водогінний кран, відіпхнувши вбік язика. В мене навіть горло боліло від цього мосту, і я стогнав, сідаючи в маленький ліфт. Атож, погодилася мадемуазель Монтекукколі, міст трохи завеликий, але незабаром я, мовляв, до нього звикну. І вона закликала мене виявити солдатське терпіння. Що я й зробив. Та коли я повернувся до Нью-Йорка, мій терпець луснув, а міст вивалився в мене з рота.
Всі ці події залишили глибокий слід у моїй пам’яті. Другий міст, якого я щойно зламав на галеті, поставив мені в Нью-Йорку такий собі доктор Спор — він доводився двоюрідним братом Клаусові Спору, художникові, який малював з Лілі портрет. Поки я сидів у дантистовому кріслі, Лілі позувала живописцеві — далеко від Нью-Йорка, в сільській місцевості. Лікування в дантиста та уроки гри на скрипці змушували мене навідуватися до міста по двічі на тиждень, і я, бувало, з’являвся в кабінеті доктора Спора, важко відсапуючись, зі скрипкою в футлярі, після пересадки в метро та кількох зупинок у пивничках, які траплялися на моєму шляху, з бурею в душі і тими самими словами, що їх постійно промовляло моє серце. Звертаючи у вулицю, я іноді шкодував, що не можу схопити всю будівлю зубами й перекусити її навпіл, як Мобі Дік перекушував човни. Спотикаючись, я спускався до підвалу клініки, де був кабінет Спора і де технік-пуерториканець виготовляв гіпсові зліпки та шліфував на маленькому точилі вставні щелепи.