Дотягшись до вимикача, схованого за кількома халатами, я вмикав світло в туалеті, заходив туди і, спустивши воду, робив гримаси перед дзеркалом, дивився собі в очі й казав: «Ну як? І коли ж ти став таким? Und wo bist du, Soldat?[13] Беззубий! Mon capitain[14]. Твоя власна душа вбиває тебе». І ще: «Ти носиш у собі світ, хай там який він є. Реальність — це ти».
Чергова у приймальні щоразу запитувала:
— Ви були на уроці музики, пане Гендерсон?
— Еге ж.
Чекаючи дантиста — як оце й тепер я сидів і чекав з уламками його мосту в руці, — я думав про дітей, про своє минуле, про Лілі та перспективи життя з нею. Я знав, що в цю саму мить вона, сяючи радістю, майже нездатна не ворушити підборіддям від напливу почуттів, сиділа в Споровій студії. Її портрет призвів до непорозуміння між мною та моїм старшим сином Едвардом. Тим, що їздить у червоному автомобілі. Як і його мати, він вважає себе кращим за мене. Але він помиляється. Ми, американці, здатні на великі діла, але самого бажання для цього замало. Великі діла роблять такі люди, як отой Слокем, що будує греблі. Вдень і вночі там кипить робота, безліч машин перевозять тисячі тонн бетону, перекидають землю, зрізають гори і заливають Пенджабську долину цементним розчином. Оце тип людини, яка робить діло. З цього погляду мій клас, клас Едварда, той самий клас, куди Лілі так прагнула проникнути завдяки одруженню, дорівнює нулю. Едвард завжди йшов за юрбою. Свою самостійність він виявив лише в тому, що видресирував шимпанзе, якого вдягав у ковбойський костюм і возив вулицями Нью-Йорка в своєму відкритому автомобілі. Після того, як мавпа застудилася й померла, він почав грати на кларнеті в джаз-оркестрі, оселившись на Блікер-стрит, поруч із нічліжним домом «Мілз-готел», де пияків складають стосами. Заробляв він десь до двадцяти тисяч доларів на рік.
Але батько є батько, і якось я поїхав аж у Каліфорнію, щоб спробувати поговорити з Едвардом. Я знайшов його на тихоокеанському узбережжі в Малібу, в купальній кабіні — він там і жив. Там-таки, на морському піску, ми й почали розмову. Вода була неозора, примарна, лінива, повільна, вона мерехтіла похмурим і тьмяним блиском. Крізь мідяні барви пробивалося біле світіння. Бліді відтінки; дим; порожнеча; неяскраве золото; широчінь; туманне марево; сліпуче сяйво; ледь видимі спалахи.
— Едварде, де ми? — запитав я. — На краю світу, так? Як ми тут опинилися?
Потім я сказав йому:
— Це бісове місце аж ніяк не підходить для ділової зустрічі. Таке враження, ніби під нами не тверда земля, а дим. А я мушу поговорити з тобою про дуже серйозні речі. Це правда, що я чоловік брутальний. Можливо, правда й те, що я йолоп, але для всього цього існують поважні підстави. «Ми добрі там, де нас немає».
— Я не вловив суті, тату.
— Ти повинен стати лікарем. Чому б тобі не вступити на медичний факультет? Прошу тебе, вивчися на лікаря, Едварде.
— Навіщо воно мені?
На це є багато причин. Я випадково довідався, що тебе турбує власне здоров’я. Ти приймаєш піґулки. Я також знаю…
— Ти приїхав у таку далеч, щоб поговорити зі мною про дуже важливі речі. Оце і є твої важливі речі?
— Ти можеш думати, що твій батько, на відміну від твоєї матері, ніколи ні про що серйозне не замислюється. Але облиш себе дурити, я вивчав життя і зробив кілька очевидних спостережень. По-перше, не багато людей зберігають здоровий глузд. Це може здивувати тебе, Едварде, але це так. По-друге, рабство насправді ніколи не було скасоване. Ти не зустрінеш людини, яка не була б рабом якогось забобону. Та, мабуть, марно давати тобі висновки з моїх роздумів. Це правда, що я часто міркую і говорю плутано, але я безперервно воюю. О, я справді воюю і воюю відчайдушно.
— За що ж ти воюєш, тату? — запитав Едвард.
— За що я, кажеш, воюю? Як то за що, чорт тебе забери! Звісно, за правду. Авжеж, за правду. Проти брехні. Хоча здебільшого доводиться воювати проти самого себе.
Я добре розумію, що Едвард хотів пояснити мені, заради чого він живе, але я знав наперед, що живе він неправильно. Я знав це і страждав. Бо кожен син сподівається, що батько навчить його керуватися в житті очевидними принципами. І кожен батько прагне захистити своїх дітей, якщо має змогу, від життєвих розчарувань.
Маленьке тюленя плакало на піску, і я дуже перейнявся цією ситуацією, подумавши, що стадо його покинуло, і послав Едварда до крамниці купити бляшанку тунця, поки я охоронятиму тварину від приблудних собак. Але підмітальник на пляжі сказав мені, що це тюленя жебрає і якщо я дам йому їсти, то тільки підохочу його жити паразитом. Потім він ляснув тюлені по заду, і воно, анітрохи не образившись, слухняно пошкутильгало на своїх ластах до води, над якою повільно літали пелікани-розвідники, й шубовснуло у біле шумовиння.