— А тобі не холодно вночі на пляжі, Едді? — запитав я.
— Я на це не зважаю.
Я відчував, що люблю сина, і мені було тяжко бачити його таким.
— Вивчись на лікаря, Едді, — сказав я. — Якщо не любиш крові, можеш стати терапевтом, а якщо тобі не до вподоби дорослі, будеш педіатром. Ну, а якщо не любиш дітей, то спеціалізуватимешся на жіночих хворобах. Ти мав би прочитати книжки доктора Гренфелла, які я не раз дарував тобі на Різдво. А я знаю з біса добре, що ти їх навіть не розпаковував. Христос заповідав людям, щоб допомагали одне одному.
Я повернувся до Коннектикуту сам, а незабаром з’явився й Едвард. З ним була дівчина родом звідкись із Центральної Америки, індіанка з темною кров’ю, вузьким обличчям і близько посадженими очима. Едвард сказав, що хоче одружитися з нею.
— Тату, я закохався, — заявив він мені.
— У чому річ? Вона вагітна?
— Ні. Я ж тобі сказав, що кохаю її.
— Едварде, не мороч мені голову. Я не можу в це повірити.
— Якщо тебе турбує її походження, тоді як же бути з Лілі? — каже він.
— Я не хочу чути від тебе жодного слова проти твоєї мачухи. Лілі — чудова жінка. А хто ця індіанка? Я повинен навести про неї довідки, — кажу я.
— У такому разі я не розумію, — заявляє він, — чому ти не дозволяєш, щоб Лілі повісила свій портрет поруч з іншими твоїми родичами. А щодо Марії Фелукки (так звали ту дівчину), то дай їй спокій. Я кохаю її, — повторив він, і на обличчі в нього спалахнув густий рум’янець.
Я дивився на цього свого сина Едварда, котрий уявляв себе хтозна-якою персоною, з його стрижкою йоржиком, тонкозадим тулубом, застебнутим на ґудзик коміром і принстонською краваткою, на ногах білі черевики, вираз обличчя, по суті, безвиразний… «О Господи! — думав я. — Невже цей хлопець — плоть від моєї плоті? І що воно в біса діється в нашому світі? Якщо я дозволю йому жити з цією дівчиною, то вона з’їсть його й не подавиться».
Дивно, але й у ті хвилини я відчував, як шпигала мені в серце любов до цього хлопця. Мій син! То неспокій зробив мене отаким, горе зробило мене отаким. Отже, хай буде що буде. Sauve qui peut![15] Женися хоч на десятку Марій Фелукк, і якщо з цього вийде щось путнє, дозволь їй замовити свій портрет.
Едвард знову оселився в Нью-Йорку разом зі своєї Марією Фелуккою, уродженкою Гондурасу.
Колись і я замовив свій портрет у формі національного гвардійця. Та ні Лілі, ні я не висітимемо в головній залі.
І не тільки це мені пригадалося, коли ми з Ромілаю сиділи й хтозна-чого ждали в селищі варірі. Річ у тім, що я не раз казав Лілі: «Щоранку ти їдеш позувати для портрета, а ти ж така сама брудна, якою була завжди. Я знаходжу дитячі пелюшки і під ліжком, і в сигарному ящику. У зливальниці повно покидьків та жиру, і дім має такий вигляд, ніби в ньому оселився нечистий дух. Ти умисне втікаєш від мене. Я знаю з біса добре, що ти женеш «б’юїка» зі швидкістю сімдесят миль на годину, а на задньому сидінні в тебе діти. Не криви знуджено обличчя, коли я говорю про це. Ти, звичайно, вважаєш, що такі проблеми належать до нижчого світу, але мені в цьому світі доводиться перебувати чимало часу».
В таких випадках вона ставала біла мов крейда і відвертала від мене обличчя, всім своїм виглядом показуючи, що я нездатний зрозуміти, яке добро вона мені зробила, замовивши свій портрет.
— Я знаю твої проблеми, — казав я. — Сусідки смертельно тебе скривдили під час кампанії заснування Молочного фонду. Вони не обрали тебе до комітету. Я все знаю.
Але найбільше мені згадувалося того вечора, коли я сидів з поламаними зубами в руці в тубільному селищі, загубленому в африканських горах, як я зганьбив себе з місіс Кларою Спор, дружиною художника, що доводився дантистові кузеном. До Першої світової війни Клару (нині їй за шістдесят) вважали знаменитою красунею, і вона так і не отямилася після тієї слави, бо й досі вдягається, як молода дівчина, — носить сукні з оборками, прикрашає себе квітами. Схоже на те, що колись Клара й справді була добра штучка — принаймні так вона сама запевняє, — хоча великим красуням це не властиво. Але час і природа полишили на ній свою печать, і Клара дуже подалася. Проте сексуальна знада ще ховалася в її очах, як ото сицилійський бандит, такий собі Джуліано, ховається в горах. Волосся в неї руде, як тертий червоний перець, а частина цієї рудої барви розбризкалася по обличчю у вигляді ластовиння.
Одного зимового полудня ми з Кларою випадково зустрілися на Центральному вокзалі. Я щойно побував на прийомі в Спора-дантиста й на уроці в Гапоні, вчителя гри на скрипці, і в ті хвилини був страшенно роздратований. Я поспішав так, що штани й черевики ледве встигали за мною, — я біг темним переходом із низьконавислою стелею, де тьмяно блимали лампочки, а підлога була вичовгана мільярдами підошов і всіяна розчавленими жувальними ґумками, схожими на амеб. Ось тоді й побачив я Клару Спор — вона виходила з Устричного бару. Здавалося, її просто змило в це море, і вона борсалася в ньому без стерна, без вітрил, її краса зазнала кораблетрощі, і Клара, прагнучи втриматися на поверхні, чіплялася за свою душу. Але марно — я бачив, що вона йде на дно. Коли я проходив повз неї, вона гукнула мене й узяла під руку — під ту, в якій не було скрипки; ми увійшли до вагона-ресторану й почали чи то продовжили пити. О цій самій годині того зимового дня Лілі позувала для портрета, який збиралася подарувати коханому чоловікові, отож Клара сказала мені: