Наприкінці вересня 1914 р. 74-та дивізія була виведена до Петергофа, де 6 жовтня Микола ІІ проінспектував її. Як зазначив імператор у своєму щоденникові, частини дивізії «представились очень хорошо»[16]. Гадаємо, що у перетворенні «двірників та швейцарів» на справжню бойову формацію не останню роль зіграв і начальник штабу дивізії підполковник Греків.
Перебування на віддалі від лінії фронту не задовольняло Грекова. Він написав кілька рапортів про відправлення на фронт, однак тривалий час начальство залишалося байдужим до бажань підполковника. Тоді Олександр Петрович пішов іншим шляхом. Перед тим, як обійняти посаду начальника штабу дивізії, кожний офіцер Генерального штабу мусив відбути обов'язковий ценз керування батальйоном. Стосовно Грекова начальство обминуло цей закон, і, засвідчивши його педагогічні та наукові заслуги, одразу поставило начальником штабу дивізії. Греків вирішив пожертвувати посадою і відпроситися до армії командиром батальйону.
Але обійняти стройову посаду йому все одне не довелося. Після того, як Греків у січні 1915 р. прибув до Лейб-гвардії Єгерського полку, його одразу було відправлено до штабу 1-ої Гвардійської дивізії, якою керував старий однополчанин Олександра Петровича генерал В.В. фон Нотбек.
У той час генерал підшуковував собі начальника штабу і запропонував цю посаду Грекову.
До дивізії Греків потрапив у напружений час: вона вела завзяті бої на території Польщі. Проте, він швидко зорієнтувався і в першому ж бою своїм умілим оперативним керівництвом привів дивізію до перемоги, чим заслужив почесний серед офіцерів орден Святого Георгія 4-го ступеня. Цей орден було надано Грекову лише 4 березня 1916 р. Наказ про нагородження свідчив: «Награждение орденом Святого Георгия 4 степени Начальника Штаба 1-й Гвардейской пехотной дивизии генерального штаба полковника Александра Грекова за то, что в боях с 7 по 18 февраля 1915 года в долине реки Ломницы, составил план операции, принимал деятельное участие в ее выполнении, неоднократно находясь под действительным артиллерийским огнем. Результатом этих боев было овладение позициями противника с пленением 25 офицеров, 2541 нижних чинов, двух орудий и пяти пулеметов»[17].
Після завзятих боїв на початку весни 1915 р. Гвардійський загін генерала Безобразова перебував у резерві Верховного Головнокомандуючого російської армії. Гвардійські полки поповнювалися новобранцями та молодими офіцерами. Ситуація на фронті була досить складною. Німецькі та австро-угорські війська гнали російську армію з Карпат та Східної Галичини, примушували відступати її з Польщі. За таких умов гвардія очікувала наказу на виступ у новий похід.
Наприкінці червня 1915 р. Гвардійський загін поступив у розпорядження командування 3-ої російської армії, знекровленої важким відступом з Карпат. Армія займала фронт між Віслою та Західним Бугом. До річки Стоход, що знаходиться на Волині, було спрямовано гвардію, на Західному Бузі розташувався резервний 2-ий Сибірський корпус. Вони становили правий фланг армії.
3 липня на фронті 3-ої армії почалися криваві бої. На її правий фланг було кинуто 9-ту німецьку армію. Проти російської гвардії в атаку пішла прусська, почалася Красноставська битва. 5 липня російські гвардійці перейшли у контрнаступ. Однак їхні сусіди — сибірські стрільці, під тиском ворога почали відступати, оголивши правий фланг гвардійців. Командуючий 3-ою армією генерал Леш наказав відходити Гвардійському загонові, щоб вирівняти фронт, однак командуючий гвардією генерал Безобразов та начальник штабу генерал граф Ігнатьєв своєчасно не виконали цього наказу. Гвардія з фронту натрапила на опір німців, а з правого флангу отримала потужний удар від австро-угорської піхоти. Зав'язався запеклий бій. Атака російської гвардії захлинулася. Фактично, вона опинилась наполовину в оточенні. За таких умов лише сміливі дії гвардійських стройових командирів врятували ситуацію. Полки прорвалися крізь вогонь та багнети ворога та повернулися до 3-ої армії[18].
У середині серпня 1915 р. Гвардійський загін генерала Безобразова був перекинутий до складу 10-ої армії для оборони Вільно (Вільнюса) та загалом Курляндії. Фактично гвардія потрапила з вогню у пекло, оскільки 30 серпня почалася Віленська битва. Проти 10-ої російської наступала 10-та німецька армія. Кіннота ворога прорвала фронт та розгромила російські тили. За таких умов почався відхід російської армії. Цей відхід прикривала імператорська гвардія. Траплялося, що гвардійські частини, відступаючи від тиском ворога, потрапляли в оточення і пробивалися з таких «мішків» з відчутними втратами. Німці вважали захоплення російської гвардії до полону вже вирішеною справою. Імператор Вільгельм навіть приїхав до Ковно (Каунаса) задля присутності у підписанні акту капітуляції Гвардійського загону. Але цього не сталося[19].
Незабаром відступ припинився і німецьким військам було дано відсіч на всьому фронті 10-ої російської армії. 18 вересня Віленська битва скінчилася. Це була остання битва маневрової війни на Східному фронті. Російські війська поступово переходили до позиційної боротьби. У битві за Вільно, або — в Кальварії, гвардійські полки в цілому, та 1-ша Гвардійська дивізія, зокрема, понесли страшенні втрати. Офіцер Лейб-гвардії Преображенського полку барон С.О.Торнау згадував про це: «От первого батальона осталось, к концу боя, 125 человек, без единого офицера. От 4-го — 208, при одном офицере, прапорщике Бенуа. 9-ая рота фактически не существовала. Общие потери полка достигли 1300 человек. В спешном порядке был вытребован резерв, и батальон Егерского полка успел развернуться и огнем задержать наступавших на остатки полка германцев. Не подойди вовремя Егеря, полковое знамя, совместно со штабом полка, могло бы достаться противнику, так как защитников его почти не оставалось»[20].
У жовті 1915 р. Гвардійський загін генерала Безобразова був знову відведений до резерву ставки Верховного головнокомандуючого. На той час загін включав два піші та один кінний корпуси, до яких входило 4 піхотні та 3 кінні дивізії. У повному складі загін мав нараховувати близько 55 тис. багнетів та шабель, однак реально систематично покривати втрати не вдавалось, і гвардія тривалий час була значно зменшеною. Поновились проблеми і з офіцерським складом.
Наприкінці червня 1916 р. Гвардійський загін після 8-місячного перебування у резерві було передано командуванню Південно-Західного фронту для розвитку наступу на Ковель-Брест-Пружани. 6 липня загін Безобразова був розміщений між 3-ою та 8-ою арміями на річці Стоход, і мусив діяти проти пінського угруповання німців.
15 липня на фронті почався рішучий наступ російських військ, що ввійшов до історії під назвою 1 — ої Ковельської битви. Група генерала Безобразова мусила форсувати Стоход, перейти великі болота та вдарити по тилах противника. Завдання було дуже складним, однак Безобразов поставився до нього байдуже. Командуючий гвардією, а також його начальник штабу, генерал граф Ігнатьєв, за твердженнями деяких мемуаристів, вирішили на честь іменин Безобразова кинути гвардійців у лобову атаку проти німецьких позицій по річці та болотах[21].
Ця атака була приречена на поразку, однак командуючий 1 — им Гвардійським корпусом Великий князь Павло Олександрович став ретельно виконувати наказ Безобразова та Ігнатьєва. Кілька днів тривала завзята боротьба на Стоході. У цих нічим не виправданих атаках загинула більша частина 1-го Гвардійського корпусу. Найзавзятіша боротьба розгорілася біля Кухарського лісу, де билася 2-га гвардійська дивізія.
17
Російський державний військово-історичний архів. — Ф. 5304. — Оп. 1. — Спр. 49. — Арк. 88.
18
Журнал боевых действий 1 — ой Гвардейской пехотной дивизии, 1915 год, составлен и издан военно-исторической комиссией Гвардейского объединения. — Париж, 1938. — С. 9–23.
19
Каменский В. Лейб-Егеря в войну 1914 года // Военная Быль. — Париж, 1969. — № 98. — С. 21.