1-ша дивізія, начальником штабу якої був Греків, зав'язнула в болотах. У результаті напружених боїв гвардія все ж таки просунулася вперед та зайняла місто Раймєсто, однак 26 липня невдачі сусідніх військових частин змусили її повернутися на старі позиції. Катастрофічні втрати імператорської гвардії на Стоході та в Кухарському лісі виявилися марними. Згодом ці бої були названі «могилою гвардії».
Вже цитований нами С.О.Торнау згадував про бої на Стоході: «Обходя днем поле сражения, я видел целые ряды доблестных наших солдат, скошенных пулеметами противника во время вчерашнего наступления. По 10–15 человек лежали они, крепко держа в окоченевших руках винтовку или лопату. Большинство было убито пулями в голову и смерть наступила моментально. Особенно много лежало их около берегов этих небольших продольных канав, о которых я упомнянул выше. Потери Финляндцев превышали наши и достигали 2000 человек. Как передавали впоследствии, общее число потерь гвардии за эти дни боев на Стоходе превысили 32 000 человек. Результаты, достигнутые этим наступлением и несколько германских орудий, взятых 2-ым гвардейским корпусом, вряд ли могли компенсировать эти чудовищные потери. Подготовка нескольких месяцев стоянки в резерве была сведена на нет. От гордых, многотысячных полков, выступавших в бой 15-го июля, оставалось в некоторых частях немногим более половины»[22].
Після того ще довго згадувалася на фронті маленька річечка Стоход, як трагедія гвардії, що вміла героїчно виконувати навіть безглузді накази. Вже згодом, у 1917 р., на запитання, чому гвардія не врятувала на престолі Миколу ІІ, як правило, відповідали, що справжня імператорська гвардія залишилася на Стоході у 1916 р. Адже лише за 10 днів боїв втрати 1-го Гвардійського корпусу становили 5,5 тис. вояків. З них 4 тис. випало на долю 2-ої гвардійської дивізії, яка гинула у Кухарському лісі під страшним гарматним та кулеметним вогнем німців [23].
Долю 2-ої дивізії цілком могла поділити і 1-ша дивізія, однак завдяки генералу фон Нотбеку та підполковнику Грекову смерть поки що обминула багатьох її вояків. Нотбек та Греків вчасно побачили небезпеку та відвернули її від своєї дивізії тим, що не вдавалися до безглуздих атак та не тримали до кінця невигідні позиції.
Фактично 1-ий Гвардійський корпус був виведений з ладу. Незважаючи на це, генерал Безобразов не тільки не був покараний, а ще й дістав призначення на посаду командуючого Особливої армії, яка створювалася на базі Гвардійського загону. У серпні Особлива армія була передана Західному фронту та зайняла нові оборонні позиції. Поруч з нею війська Південно-Західного фронту продовжували боротьбу на Ковельському напрямку. У цей час гвардійські полки швидко поповнювались. Наприкінці місяця гвардія була передана 8-ій армії Південно-Західного фронту, якою командував генерал Олексій Каледін, та знову опинилася в епіцентрі боротьби за Ковель.
1 вересня 8-ма армія пішла на штурм Володимира-Волинського, який лежав на шляху до Ковеля. Однак оборона противника була настільки міцною, що атака російських військ захлинулася. Лише 1-ша гвардійська та 15-та дивізії, зазнаючи значних втрат, досягли успіхів. Дивізія Олександра Грекова взяла місто Синюхи, де захопила 900 полонених, 2 гармати, 3 міномети, 7 кулеметів. Проте, на цей раз не пощастило 2-му Гвардійському корпусу. 3-тя гвардійська дивізія, жартома названа «дивізією швидкої допомоги», для якої до того участь у війні була досить щасливою, в останніх боях з 180 наявних офіцерів втратила 154. Можна уявити, в якому стані після таких втрат перебувала 3-тя дивізія[24].
Атаки російської армії на Ковельському напрямку не стихали. Гвардія продовжувала вперто наступати на Володимир-Волинський. 19 вересня гвардійці здійснили 17 атак на позиції противника, однак жодна з них не досягнула мети. За таких умов Верховний Головнокомандуючий генерал Алексєєв наказав припинити наступ. Російська армія на Південно-Західному фронті поступово переходила до позиційної війни. Останні зустрічні бої відбулись у жовтні 1916 р. З того часу над фронтом запанував спокій.
Російська імператорська гвардія протягом 4-ох місяців боротьби на Ковельському напрямку була знову цілком знекровлена. Звичайно, надходили нові підкріплення, однак гвардійськими за духом їх назвати було вже неможливо. Весь цвіт старої гвардії, а також нові добірні кадри, виховані під час 8-місячної перерви, загинули на Стоході, у Кухарському лісі, під Володимиром-Волинським та Синюхами. Втрати гвардії у різних дивізіях коливалися від 50 до 80 відсотків. Найбільше постраждали 2-ша та 3-тя гвардійські дивізії, найменше — Гвардійська стрілецька. Гвардійський дух продовжували підтримувати лише представники довоєнної еліти — переважно штаб- та унтер-офіцери. Серед них був і Олександр Греків, підвищений за бої на Ковельському напрямку до рангу полковника з одночасним наданням йому старшинства з 1915 р. (що давало можливість одержати на рік раніше генеральське звання).
Залишилося дуже мало прямих свідчень щодо особистої діяльності О.Грекова у роки Першої світової війни. Написано лише одні спогади — помічника Грекова, штаб-офіцера для доручень полковника Е.Е.Шляхтіна, якій в той час був капітаном. Ось що Шляхтін оповідав про Грекова: «Начальник штаба, тоже бывший лб. — гв. Егерского полка офицер, полковник Александр Петрович Греков был спокойный, серьезный, но медлительный человек, похожий больше на штатского, характера немного сумрачного, почему и называли его в штабе «Саша темный». Любил покой, любил отдохнуть и днем с затемненными окнами, а тем более ночью. Ко мне он относился хорошо и с полным доверием. Я его беспокоил ночью только в самых исключительных, особенно важных случаях, когда сам не имел права разрешить создавшихся затруднений…
Когда нас куда-нибудь перебрасывали для образования кулака у ожидавшегося в том месте прорыва неприятельсткого фронта, а переброска требовала, по крайней мере, двухнедельного срока, то обыкновенно генерал Нотбек и полковник Греков уезжали на это время в отпуск, а мы с генералом Гольдгоером их заменяли и выполняли довольно сложные и кропотливые операции походного движения дивизии с ее многочисленными придатками и сосредоточения в указанном новом районе»[25].
1917 рік: розпад старої армії, перші посади у військах Центральної Ради
Коли на фронт дійшли перші чутки про Лютневі події 1917 р. у Петрограді, гвардія перебувала на позиціях. Революція у Російській імперії, зречення престолу царем Миколою ІІ, утворення Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів, видання цією радою абсурдного для армії наказу № 1 — все це досить болюче відбилося на російській військовій аристократії. Микола ІІ в цей час перебував у Ставці Верховного Головнокомандуючого у Могильові. Цар намагався знайти підтримку у головнокомандуючих фронтами та арміями, однак майже ніхто не надав йому допомоги.
Імператорська гвардія, цвіт якої загинув у лісах та болотах Польщі й Волині, теж виявилася досить сумнівним союзником. Навіть у гвардійській кавалерії, яка менше за все постраждала на війні, у перші ж дні революції солдати (добровільно) та частина офіцерів (добровільно-примусово) понатягали червоні стрічки на одяг [26]. У гвардійській піхоті ситуація була ще гіршою. Адже піхотні частини комплектувалися з запасних частин гвардії, що знаходилися у Петербурзі. Ці запасні частини вже тоді були розагітовані. Як відомо, революцію фактично здійснили запасні батальйони Лейб- гвардії Волинського та Лейб-гвардії Павлівського полків. Тож, і фронтова гвардійська піхота не дуже відрізнялася від своїх запасних частин.
Стан гвардії як військової еліти був дійсно катастрофічним. Ось що писав про це історик гвардійської піхоти, підполковник Лейб-гвардії Кексгольмського полку Михайло Голеєвський: «После боев 14-го, 15-го, а особенно после тяжелых операций в середине и конце 16-го года на Ковельском направлении, все что оставалось от кадра гвардейских полков, находилось на фронте. В течение 3-ех лет непрерывного участия в боях и походах, гвардия потеряла свой кадровый офицерский и унтер-офицерский состав, а к середине 16-го года убыль в офицерском составе была настолько велика, что Командующий армией генерал Каледин, вопреки старым гвардейским традициям о приеме в свою среду молодых офицеров, принужден был влить новое пополнение офицеров из запасных частей, в лице молодых, только что произведенных прапорщиков, которым были чужды гвардейские традиции и которые ничего общего с гвардией не имели» [27].
25
Шляхтин Е.Е. Воспоминания о моей службе на младших должностях офицера Генерального штаба // Военная Быль. — Париж, 1972. — № 117. — С. 7–9.
27
Голеевский М. Материалы по истории гвардейской пехоты и артиллерии в гражданскую войну с 1917 года по 1922 год. — Ловеч, Болгария, 1922. — Кн. 1. — С. 6.