Цей факт відіграв одну з головних ролей у розпаді гвардії на фронті. Адже з цих самих прапорщиків виростали більшовицькі ватажки, що згодом вели солдатів 2-го Гвардійського корпусу на Київ — проти Центральної Ради.
Щоправда, серед гвардійців було кілька спроб підтримати Миколу ІІ на престолі. Командуючий Гвардійського кавалерійського корпусу генерал Хан Нахічеванський відправив царю телеграму з повідомленням, що ввірений йому корпус за першим наказом може вирушити на Петроград. Микола ІІ, не бажаючи братовбивчої боротьби, відмовився від цієї пропозиції та зрікся престолу. Кілька гвардійських офіцерів після цього, як японські самураї, скінчили життя самогубством. Серед них був начальник штабу Гвардійського кавалерійського корпусу генерал барон Вінікен[28].
Була ще одна сроба гвардійців вплинути на події. У дні Лютневої революції в Петрограді на лікуванні перебував полковник Лейб-гвардії Преображенського полку Кутєпов. Він, зібравши навколо себе ізмайлівців, єгерів, стрільців Лейб-гвардії 3-го Стрілецького полку, намагався відстояти Миколу ІІ. Загін Кутєпова силою 1100 багнетів, 12 гармат, 15 кулеметів тривалий час утримував Зимовий палац, а потім Адміралтейство. Не маючи ніякої допомоги та інформації, Кутєпов перевів своїх вояків до Петропавловської фортеці, де і дізнався про зречення Миколи ІІ. Останній військовий міністр царя наказав загону Кутєпова розійтись.
Деякі гвардійські офіцери навіть після цього прагнули допомогти останньому російському царю. Проте в одних для цього було надто мало влади, інші ж обіймали штабні посади і фактично не мали у своєму розпорядженні жодної стройової частини. Крім того, гвардія знаходилась далеко і від Петрограда, і від Могильова.
Революційні події принесли гвардії низку змін та нововведень. Назва «Лейб-гвардія» замінювалась на «Гвардію». Значно поновився офіцерський склад, оскільки відтепер до гвардії направляли служити кого завгодно, аби мав погони прапорщика. Замість генералів гвардійськими полками відтепер мусили командувати полковники. Це дало змогу новому уряду відправити у відставку багатьох генералів.
О.Греків зовсім не підтримував революцію, однак він був лише полковником, а тому залишався служити у гвардії. У квітні 1917 р. його було призначено командиром Гвардії Єгерського полку, того самого, в якому він прослужив на різних посадах багато років. Протягом Першої світової війни Єгерський полк, як і вся 1-ша гвардійська дивізія, неодноразово виходив переможцем з боїв. Жодного разу гвардійці не зазнали поразки. У 1914–1916 рр. полк з боями пройшов Люблін, Краків, Івангород, Ломжу, Красностав, Вільно, Кухарський ліс.
Однак, у 1917 р. полк був вже іншим. Були створені військові ради, почалися розмови про виборче право у частинах. Великий вплив на солдатів мав і згаданий наказ № 1 Петроградської ради, який давав реальне право не підкорятись офіцерам. Це призвело до значного падіння боєздатності гвардії, підриву авторитету її командирів у солдатських масах. Звичайно, Олександр Петрович намагався запобігти розкладу, вживав необхідних заходів, однак мало що могло тепер відвернути загибель гвардії. Дехто з однополчан Грекова закидав йому, як командиру полку, що він досить лояльно ставився до різних «демократично спрямованих» солдатів. Зокрема, Василь Каменський згадував, що Греків надав ранг підпрапорщика унтер-офіцеру Образцову, який умів гарно мітингувати, проте не надавався на доброго молодшого командира[29].
Ті, хто намагався врятувати армію від розкладу, сподівався на підняття її бойового духу шляхом негайного наступу проти німецьких та австро- угорських військ. Цей план улітку 1917 р. було запроваджено у життя, і він дістав назву «наступу Керенського». 18 червня війська Південно-Західного фронту перейшли в наступ у Галичині. Найуспішніше діяла 11-та російська армія, яка внаслідок рішучих дій заволоділа містом Зборів. 7-ма та 8-ма армії у переважній більшості мітингували — солдати, не підкоряючись наказам, вирішували: «Продовжувати чи не продовжувати буржуйську війну?».
Ці мітинги були навіть у деяких полках гвардійських дивізій, а Гвардії Гренадерський полк 2-ої дивізії 1-го Гвардійського корпусу взагалі відмовився брати участь у боротьбі. 22 червня цей полк, очолюваний майбутнім більшовицьким діячем штабс-капітаном Дзевалтовським, залишив фронт та вирушив у тил. Цим вчинком була деморалізована вся 2-га гвардійська дивізія. Наступ було зірвано.
Німецькі воєначальники не забарились і 6 липня почали контрнаступ. Розкладені революційною пропагандою російські війська відступали з Галичини. Німецькі частини 10 липня дійшли до Тернополя, де їх зупинила 1-ша гвардійська дивізія. Бій за Тернопіль став славною сторінкою звитяги російської гвардії, але — останньою в її історії. Серед розкладу та страшного хаосу знайшлася дивізія, яка зупинила цілу німецьку армію. Фактично, у боях за Тернопіль найбільше вславилися два гвардійські полковники — командир Гвардії Преображенського полку Кутєпов, та командир Гвардії Єгерського полку Греків. Вони, очоливши бригади 1-ої гвардійської дивізії, повели їх у багнетну контратаку. Німці мусили зупинити свій наступ, що дало змогу іншим російським військам отямитися та організуватись.
Гвардія Кутєпова та Грекова тримала Тернопіль два дні, яких вистачило для організації відсічі німцям. Незважаючи на це, відступ російської армії з Галичини та Буковини був неминучим, і 12 липня командуючий фронтом генерал Корнілов видав відповідний наказ про відворот на Наддніпрянщину. Таким чином, сподівання на те, що активний наступ урятує російську армію від революційної отрути, не виправдались. Виявилося, що армія за бойових умов розкладалася ще швидше.
Протягом липня 1917 р. у керівництві деяких полків гвардії відбулися значні зміни. Так, на чолі Гвардії Гренадерського полку було призначено полковника Михайла Омелянович-Павленка, майбутнього командуючого Українською Галицькою армією та армією УНР. Омелянович-Павленко швидко «вилікував» полк від соціалістичних хиб, і гренадери знов на деякий час стали бойовою формацією. Заради справедливості слід відзначити, що багато офіцерів Лейб-гвардії Гренадерського полку своїм життям відплатили за вчинок штабс-капітана Дзевалтовського. Практично всі вони взимку 1917–1918 рр. виїхали до Добровольчої білогвардійської армії, де відродили свій полк та брали участь у боях з більшовиками. Лише кілька гвардійських гренадерів наприкінці 1920 р. емігрували з армією генерала Врангеля. Всі інші загинули у завзятій боротьбі з червоними.
Відповідну чистку провів і новий командир Гвардії Московського полку, майбутній видатний білогвардійський генерал Яків Слащов. Таким чином, завдяки старанням багатьох гвардійських полкових командирів, гвардія ще залишалася гвардією. Однак це була вже агонія, яку зупинити ніхто не був у змозі.
У серпні 1917 р. О.Грекова було призначено начальником штабу 6-го армійського корпусу. Командиром цього корпусу став генерал В.В. фон Нотбек, тож саме він запросив на цю посаду свого старого співробітника. З важким серцем Греків залишав гвардію, з якою пов'язав 15 років своєї бездоганної військової служби. За час свого існування гвардія виховала багатьох відомих полководців, і це ще більше поглиблювало її трагедію.
Зокрема, з гвардії вийшло багато генералів армії УНР. Варто згадати преображенця генерала Олександра Осецького, семенівців генералів Миколу Юнакова та Олексу Галкіна, гвардійських єгерів Олександра Гре — кова та Олександра Удовиченка, литовців генерала Всеволода Петріва та полковника Анатолія Силіна, волинців генералів Михайла Омелянович-
Павленка, Бориса Бобровського та Олександра Лігнау, гвардійських артилеристів генералів Сергія Дельвіга та Володимира Сінклера, а також багатьох інших.
28
Оприц И. Лейб-гвардии Казачий Его Величества полк в годы революции и гражданской войны 1917–1920. — Париж, 1939. — С. 14.
29
Каменский В. Лейб-гвардии Егерский полк // Военная Быль. — Париж, 1966. — № 81. — С. 4.