— Іще в Чернігові чув про силу твого слова, отче. Єси світочем у землі руській. — Святослав лестився…
— Але ж… пощо хотів мене заточити? — Ясно і спокійно поглянув Феодосій у князеві очі. Та ясність не дала змоги Святославу злукавити.
— Грішен єсмь, отче. Прости!
— Бог простить.
— Щиро тобі кажу: не хотів ти визнавати мене київським великим князем. Велиш в єктенії і зараз називати київським князем Ізяслава, — ображено сповідувався новий київський володар.
— Правду тобі сказали твої вивідники, — спокійно мовив Феодосій. — Бо ти супроти закону пішов і неправдою сів на отчий стіл. Великий-бо гріх єсть переступити заповідь отця і закон держави! — суворо підняв угору вказівний палець.
— Грішен єсмь. Прости! Не май гніву на мене. Брат Ізяслав хоч і старійший, але безвільний єсть. Оточив себе іновірцями та купчинами, народ руський дав їм холопити.
— Знаю. Ізяслав у вірі не був стійкий. Але то вже наш клопіт. Князеві личить бути віротерпимим. Отець його Ярослав наставив у Новіграді Луку Жидяту єпископом! Він сподобився мудрому князю силою своєї віри. Жидяту вихрестив ще великий Іларіон. І був він істинним християнином, яко і апостол Павло та іниї апостоли.
— Лука Жидята був щирим, а брат мій — сам кажеш — хисткий у вірі.
— Але хіба через тую нестійкість ти забрав у нього отчий стіл? Хіба ти через це загріб його злото й перетяг у свої комори?
— Грішен, отче.
— Якщо чуєш гріх, верни братові київський стіл. По закону руському.
Святослав зітхнув. Поглядом щось видивлявся в золотистому верху соболиної шапки, котру м'яв у руках.
— Не за тим стіл відібрав у брата, аби йому повернуть. Сьому не бути, — твердо мовив. — Але без твоєї підтримки, велемудрий отче, мені довго не всидіти у Києві. Інші князі зіпхнуть, знову почнуться коромоли межи нами… Підіпри мене своїм словом. Утверди в законі божому. — Святослав огледів келію. — Тісно у вас уже стало. Треба ставити нові храми і нові келії. Подарую обителі отсю гору, що біля урвища. Ставте з братією нову церкву. І грошей дам.
Феодосій зітхнув. Хитрець же сей Святослав. Знає, чим підлеститись до ігумена.
— За дарунок обителі — дяка тобі…
— Феодосій трохи подумав і доказав: — І слава… Але не забувай: на чужому місці сидиш. Руйнуєш силу, якою тримається могуть землі, — закон.
Феодосій втомився від тих повчань і умовлянь. Твердолобий і впертий цей Ярославич, а до влади жадібний. Не віддасть її добром.
Святослав мовчки вийшов із келії. Заспішив до своїх бояр.
— Яню, і ти, Чудине, сьогодні пришліть обителі меду, воску, борошна з мого двору — до столу святим отцям. Хай моляться за нас!
— Сьогодні й буде! — першим вклонився Вишатич і рушив до воріт. За ним усі інші із Святославом на чолі…
— Таки уговтали Феодосія, —
прошепелявив услід Єремія,
проводжаючи почт недобрим поглядом.
— Старий-бо став. До божого раю готується…
Після того, як Феодосій у своїй печері благословив молодого послушника, пресвітер печерський отець Никон постриг його в чернечий сан і нарік новим іменем. Тепер навіки зник сором'язливий Наслав. На світ явився молодий сіроокий чернець Нестор, задумливий, трудолюбивий і мовчазний. Днями й ночами просиджував він над книгами. Читати був навчений ще змалечку, у Василькові, де з часів князя Ярослава дяки брали до науки кмітливих хлопчаків. Але писати не вмів. Важка ця справа виводити ази і буки на пергамені, складати з них слова, а тими словами передавати мислі. Щоб не порожніми були… Нестор цілий рік покладав на це уміння свій труд. Доки не подолав мудрості писання. А потім залюбки просиджував над пергаменами — то переписував Четьї-Мінеї, то щось своє уже виводив… Цікаво, коли твої мислі на письмі виливаються.
Несподівано тихий монастирський рай обернувся для нього пеклом. Виною було і не книжне навчання, до якого Никон посадив молодого мніха, і не труди в трапезній чи на монастирській ниві. Його душу катували бісівські спокуси. Козниві вибрики диявола мучили молодого постриженика денно і нощно. Плутали-заплутували його серце у сітях спогадів, від яких, думав, він одрікся назавжди.
Найпаче дошкуляв диявол, коли приводив у келію образ Гайки. В її очах то гаснуло синє полум'я, то бралося сизим попелом, то знову жахтіло йому. Вона простягувала до нього руки й раптом починала ридати: «Пощо врятував од Перунового вогню? Пощо віддав зизоокому слинявцю?»
Нестор тоді зривався на біг. Перестрибував через монастирську стіну, продирався крізь гущавінь великого бору, ледь видимим путівцем прямував до Перевісища, а потім, через Лядські ворота, піднімався до Княжої гори. Недалеко від княжого двору, біля самого Боричевого спуску, здіймався мурований із рожевого каменю терем тисяцького Яня Вишатича. Дім його був високий, з п'ятьма вежицями, що здіймались одна побіля другої. Дім стояв на підкліті[28] і мав великі вікна, округло вирізані зверху й обцяцьковані ліпосною кам'яною різьбою. У рамах вікон були вставлені кольорові прозорі пластини, які виготовляли грецькі рукомесники для палаців своїх царів. Сей терем скоріше нагадував пишні палати великого князя, які поставив й оздобив ще Володимир Хреститель.
Навколо Яневого дому були вибудувані медуші, бретяниці та онбари; псарня, соколярня, стайні стояли далі, за великим колом огорожі, яка відділяла весь двір боярина глухою стіною. А вже за двором, на спуску до подільських вулиць, були поставлені сажі, курятники, ґражди[29], хижі для челядинів. Тут ревіла, мекала, мукала, гоготіла у сотні голосів домашня животина, між якою носилися постійно десятки челядників, пастухів, свинарів, доїльниць, погоничів, коліїв, кухарів…
Сюди боярин ніколи не заглядав, Тут порядкували стольничі, конюші, тіуни, биричі, яких було повно в усякому доброму боярському дворі. Та й у своїх пишних палатах Янь не затримувався біля боярині. Жвавий воєвода постійно перебував у поході — то йшов у полюддя за даниною для князя, то в далеку ростовську землю або на Біле озеро м'ятежі придушувати. То укласти з якимось волостелем дрібним чи можним ряд[30] — на мир або на війну. Войовничий Святослав Ярославович утверджував себе в усій землі і лукавством, і льстою, і роздачею земель, і мечем. Кидав свої раті з старшим сином Олегом на половців, посилав їх у поміч лядським воєводам на Віслу, супроти чехів. Приймав німецьких послів і вихвалявся перед ними численним золотом і сріблом, узороччям і хутрами. Аби й в далеких землях знали про його багатства і могуть. І справді, імператор Священної Римської імперії Генріх Четвертий, який жадав допомогти вигнаному князю Ізяславу повернутися у Київ, жахнувся тим багатим дарам, які привіз його посол Бурхард Трірський із стольного града Руської землі. Німецький хроніст записав: «Бурхард привіз королю стільки злота, срібла й коштовного одягу, що ніхто не пам'ятає, аби коли-небудь таке багатство привозилось у німецьку державу». Генріху відразу перехотілося допомагати жебракові-ізгою — князю Ізяславу…
Янь був вірним помічником, як тоді мовили — по-спішителем, князя Святослава. Метався по всій руській землі — з кінця в кінець. Там бряжчав мечем, там дзвенів золотом, там діяв намовою. Лише на великі свята християнські повертався додому. З усією дружиною своєю ішов до храму, відмолював вчинені гріхи, аби відразу ж кинутись знову чинити нові… На те й милосердя боже існувало…
Бояриня Гаїна сиділа в хоромах одна. За всі літа свого нежданого-неспогаданого заміжжя не могла звикнути, що стала бояринею, що мала право повелівати, ба навіть це вимагалось від неї як від господині й розпорядниці незліченних багатств роду Вишатича у Кияв'і, в Пороссі, у Новгороді Великому, на Біло-озері.