— Сія кара вам прийшла за ігрища поганські!
— Смиряйтеся, терпіте, християни, бог воздасть!
— Накликали на себе біду отими гульбищами волховськими!
— Люди! Люди! Се наші старі боги розгнівались на нас. Забули ми їхні заповіді. До лісу ідіть! До Перунового капища.
— Волхви! Волхви з нами! Наші заступники!
А дерев'яний Васильків-град палахкотів ще дужче. Ніби Сонце-Ярило підкидало у полум'я ще і свого вогню…
— Волхви! Ось вони — серед нас! Ведіть нас.
Двоє білобородих старців у сірих полотняних вотолах[13] вибиралися до паперті.
— Порятуйте нас! Одведіть біду! — Люди простягали до них руки.
Наслав іще не міг прийти до тями — велика і добротна хата його предків догорала в ясному червоному полум'і. Мати! Де ж вона?
— А-а-а! — високий жіночий розпач завис над юрбою.
Усі притихли.
— А-а-а! — відчайдушний розпачливий крик пронизав серце. То був голос матері.
— А-а-а! — жахний безнадійний нелюдський крик… І — тиша. В пекельному полум'і обвалились палаючі крокви. Стовп іскор шугонув у небо…
— Згоріла… — прошепотіли поруч. — Бідолашна… Її замкнули оті грабіжники й запалили хату…
— Тихо… тихо… Говорять волхви!..
— Старі наші боги чекають від нас каяття. Вас обдурили хрестителі-греки. Навчають лжі. В їхніх писаннях немає правди… — натужним високим голосом шепелявив білобородий старець на паперті. — Мудрість не в книгах. Мудрість у старих звичаях роду і в душах живих. Пощо шукаєте істину в словах? Істина — в діяннях справедливих!..
— Віримо тобі!
— Не слухайте його, люди! — розлігся над похиленими головами знайомий голос отця Михаїла. — Се вам кара за ігрища ідольські! За хулу істинного бога Христоса!
— Лицемірні твої слова! — обернувся до нього волхв. — Підла кривда в них. Кличуть до смиренства, а самі освячують насилля і жорстокість сильних.
Натовп гудів.
— Верніть нас у лоно старої віри. — Не хочемо ярма смиренства! Не хочемо неба! Дайте нам жити тут, на землі…
— Поставимо нові капища. Як за дідів було.
Градяни вже не дивилися на палаючі хати. Рушили услід за двома волхвами з проклятого богами града, в якому новий всемогутній бог і його апостоли не могли захистити їх від біди. Тікали від світу, в якому жила кривда, страх, сумнів, лжа.
Разом з усіма Наслав також пішов за волхвами із града.
Збіглі васильківці все літо жили табором у боярському лісі. Поставили нове капище Перуну — зарили стіни його глибоко в землю, дах — урівень із землею, притрусили листом. Лише з невеликого глиняного димаря, наче із землі, вночі і вдень струмував сизий пахучий дим. То біля жертовника волхвував старий Сновид, приносячи немудрі жертви богові огню — полінця берези, сосен, дубів. Мужі давно вже пішли із Боярщини разом із молодшим волхвом Ростом. Десь ходили по окольній землі, вночі нападали на боярські погости[14] чи на двори ненаситних тіунів[15] і биричів[16], часом, забравши все, підпалювали й громили їх. Тоді в таборі васильківців з'являлися хліб і добра животина. З того тепер і жили.
Але чимдалі таке життя ставало нестерпним. Літо минало. Наближалися дні вереса місяця. А там не забариться і зима зі снігами й морозами. Дехто тихцем зникав із таборища, навідувався на старе обійстя. Хтось уже мав розмову навіть з вітцем Михаїлом, хтось довідувався, чи будуть прощені гріхи збіглим, за те, що зневажили нового бога й клали треби старим богам — Перуну і Ярилу.
Кажуть, що добрий отець Михаїл ходив до свого храму божого й у молитві до Всевишнього просив прощення заблуклим вівцям із стада свого. Після того відповів посланцям з табору, що бог всемилостивий, для того й послав на землю до людей свого сина, аби рятувати їх від гріха і сітей диявола. Казав, щоб вони всі вертали назад і почали господарку свою відновлювати, бо скудіє земля, порожніють онбари й овини[17] у княжих людей і в князя. А сіє противно богові! Іще казав, ніби гріховний князь Ізяслав, син Мудрого Ярослава, переступив заповідь вітця свого й привів чужаків-грабіжників, щоб покарати киян, які його прогнали з князювання. Але всевидящий бог покарав уже його. Горе тому, хто шукає помочі у розбійників! Нині брати Ізяславові вигнали його з вітцевого столу, і на ньому возсів середульший Ярославич — Святослав, князь чернігівський. Так буде і з тими васильківцями бунтівними, котрі вночі ходять по боярських дворах і чинять грабунки й розбій. Будуть покарані зело! Палатимуть у вогні пекельному! Іще отець Михаїл повідав, що до Василькова прибув княжий воєвода Янь Вишатич зі своєю дружиною — тишу й лад у лісах наводити.
Це той самий Вишатич, що із роду Добрині, який служив старому князю Ігорю і Святославу. Відтепер — не втекти васильківцям од караючої десниці божої!..
Задумались міцно таборищани. Не простить їм бог християнський прогрішень їхніх, не допоможе і заступництво отця Михаїла. Треба сидіти тихо. А тут ще придибав до них чорноризець-розстрига з Печерської обителі, з-під Києва, — Єремія. Приніс новини чудовні: каже, отець ігумен Феодосій і вся братія чернецька нощеденно клянуть нового князя київського Святослава. Бо той переступив заповідь вітцеву: зайняв
вотчину свого брата старійшого. Се великий гріх супроти бога і супроти поконів Руської землі, І вигнаний з Києва Ізяслав знову повертається у свою землю на мечах ляхів-чужинців.
Зачаїлись васильківці. Чекати знову біди! Ярославичі, бач, здійняли меч один супроти другого. Людям немає ні від кого захисту — ні від князів, ні від богів… Бо розгубили старих і не ймуть віри новим.
Волхв Сновид у словах своїх навчає: «Не візьмуть вас, люди, нові боги у своє серце, бо люблять вони не правду, а угодництво, приймають славослів'я пусте від безславних, ницих, ледачих духом і бідних розумом. Пекельна кара упаде на тих, хто мислію і душею пребуває у сум'ятті. Кара!..»
Кара… кара… Бідному чоловікові — усюди уготована кара… усюди безвихідь… Кара від князів і мужів княжих за татьбу й пожоги; кара за відступництво від старих богів і за сумніви в нових… Хто поможе бідакові на білому світі?
— Лише від старих кумирів чекайте помочі! — трусив білою бородою сухий, із запаленими очима від нічних треб Сновид, — Лише на них уповайте душею і горнітеся серцем. Дайте в жертву Перуну, захиснику нашого роду, людської крові. Аби свої вогненні стріли гніву спрямував супроть ворогів наших. Як це робили ваші пращури.
Чи заперечиш мудрецю, котрому видається, що він усе знає? Як спиниш натовп, якому в душах висіявся страх і сумнів?
Таборище жило у гнітючій тривозі. Жони, стариці, отроки, діти зі сліпою покорою чекали слова від того, хто вдень і вночі говорив із богами і знав їхню волю. На кого вкаже його перст?..
Дев'яносто літ уже русичі ставили християнські храми і давали обітницю молитися грецькому богові, що прийшов на Русь із блискучої Візантії. Відтоді мало де проливали на жертовнику людську кров — новий бог і його святителі заборонили той звичай і жорстоко карали винуватців. Тепер ця кров рясніше мала проливатись на половецьких полях і в князівській коромолі, відстоюючи право і силу законного володаря землі і держави.
За довгий час люди відвикли навіть у думках від таких жертв. Але ж ось мудрий волхв знову нагадав їм про забутий звичай пращурів. Може, через те забуття і упав гнів на рід людський… Може… Та ніхто не чув у своєму серці поклику Перуна — хотіли всі жити й помирати своєю смертю, не жертовно.
Капище обходили стороною. Тихо плакали поза кущами. Хоча б мужі повернулися з волхвом Ростом! Хоча б раду сотворили вічеву!
Раптом на сонячній зеленій галяві, усіяній квітами жовтих дзвіночків — ключів од сонця, з'явився Наслав. Пригнав кілька пар гов'яди[18] і коней! Привіз кілька шкіряних мішків збіжжя. Буде дітям хліб, буде каша, буде м'ясо!
— Наславе! Наславе! Хай рятують тебе боги! Де мужі наші? Де отці чад наших? Що робити нам? Боги ждуть людської жертви!
16
Бирич — князівський управитель (пізніше поліцейський чиновник), що оголошував розпорядження властей.