Воєвода не знав, як бути. Чи послухати мудрої поради отця Михаїла, чи оголити мечі й кинутись виконувати наказ Святослава Чернігівського, що нині став київським волостелем. Рече бо князь воєводі: «Аз єсмь первійший князь землі руської. Смерди, холопи, і рукомесні людове, і боярове, і князі меншії — не можуть мені супротив чинити. І мзду по закону «Руської правди», отцем моїм Ярославом сотвореної, мають безвідмовно давати! Коли ж ослух вчинять — чи бути живу тоді челядину альбо вельможі, котрий влади осподина свого не визнає?!»
Отець Михаїл розумів, що князь Святослав спішив напхати чрево своє, дорвавшись до золотого столу київського Ярослава Мудрого.
Воєвода Янь не осмілювався ослухатись свого князя. Збирався-таки йти на лови волхва Роста, аби покарати злочинців-пройд за татьбу й пожоги. І те правда: рабіжники сії не лише гублять господарське добро, але чинять ще більшу кривду — сіють смуту, непослух і сум'яття в душах окольних поселян. Коромолять супроти князівської влади, супроти бога гординю піднімають.
І раптом ось цей вістун.
— До тебе, отче, — непевним голосом мовив Наслав. — Прибіг із лісу.
Вужі чорних брів звилися на вузькому чолі отця Михаїла.
— Знаю сіє. З чим же приїхав, сину?
Голос вкрадливо-спокійний, а очі пильнують кожен порух.
— Рятуй людей, отче… Волхви!.. Кров людську хочуть на требищі Перуновім пролити. Рятуй! — Раптом Наслав упав на коліна. В його очах уже розгоралось-гуготіло полум'я під Перуновим дубом.
Отець Михаїл відразу все збагнув. Швидко перехрестився. Прошепотів злякано:
— Хто пішов проти життя — нехай платить життям!
— Але ж, отче… ти вчив, що бог наш Христос — милостивий. Люди низькі — жорстокі через сліпоту свою. Просвіти їх… Помилуй!
— Авжеж… Люди не винні в пролитті крові. Винні волхви. Молися, сину, о прощенні людських гріхів — і тобі воздасться. А я скажу воєводі Яню. Ти поведеш його дружину до табору. Це далеко?
— Ні, у боярському лісі. Коло озера.
— Ходімо, розкажеш воєводі сам.
— Отче благий, попроси воєводу, аби нікого не карав. Попроси!
— Попрошу… — буркнув отець Михаїл. Він ішов так навально швидко, що Наслав ледве встигав за ним.
На острівці великого озера, довкола якого кружляли вулиці града Василькова, воєвода Янь Вишатич трапезував із воями. Отець Михаїл велів отроку[21] гукнути воєводу зараз же.
Нарешті Наслав роздивлявся зблизька знаменитого Яня. Знаменитого подвигами своїх пращурів.
Зростом невеликий, дрібний у кості, вузькогрудий і зизоокий, відприск славних воєвод княжих не викликав у нього довіри. Хлопець відступив назад, за спину отця Михаїла. Що може зробити цей, схожий на попелястого їжака, гостроносий, вузьколиций мужичок? Невеличкі світлі очиці, невеличкий ротик — дрібний в усьому. Рідкувате й м'яке, але миршаве волосся бороди й голови — зовсім не виявляли в ньому сили пращура його — билинного воїнника новгородськогоДобрині, ба! — навіть правнука — книжника знаменитого новгородського Остромира, від котрого були Вишата і сини його Вишатичі — Янь і Путята.
Отець Михаїл шанобливо схилився перед воєводою.
— Бог просвітив нас. Біжи із дружиною своєю у боярський ліс. Порятуй людей від волхвів. Хай меч твій сіє християнську віру, воєводо! Послужиш господу-вседержателю і князю водночас.
Янь прискіпливо розглядав отця Михаїла, потім незнайомця, що переминався з ноги на ногу за його спиною.
— Знаєш, де волхви? — вколов очицями Наслава.
— Знаю, — сумно зітхнув Наслав. — Тут лише Сновид та жони з малими дітьми. А тих… іних… не відаю…
— Знайду і тих, — твердо пристукнув Янь п'ятами своїх м'яких, добре зшитих чобіток. — Усіх на гілляку підсмикну! — погрозливо махнув невеличким кулачком і потім рішуче розсік долонею повітря. Крутнувся на п'ятах, гукнув до отрока:
— Клич дружину!
Отрок клубком метнувся на острівець. Наслав відштовхнув рукою отця Михаїла:
— Воєводо, обіцяй дати всім прощення! Обіцяй, воєводо! — гаряче заговорив хлопець. — Тії люди ні в чому не винні!..
Михаїл ворухнув вужастими бровами до Яня:
— Бог прощав і людям велів.
— Коли бог, то і я. Прощу!.. — сяйнув зизооко в бік священика й дрібно засміявся.
Галява потонула в нічному мороці. Чулося лише безсиле голосіння старої Претичихи й Сновидове казання. Люди стояли довкола Перунового дуба, під котрим палахкотіло величезне вогнище. Полум'я піднімалося над головами, тріскотіло і вгорі розсипалося снопами іскор. Вогонь-Вогнище Перуновий…
— Гой єси, Перуне-господарю! Даємо тобі в дар біле тіло, чесну душу невісти твоєї благоліпої, її очі світлі- пресвітлі, її перса тугі-невинні. Коби нас захистив ти від печалі-жури, коби стрілами своїми вразив ворогів наших… А коли узриш нашу нещирість, коли душі наші заплутались в сітях облуди і лжі, — спопели нас із родом нашим, розверзи під нами Пекові надра і хай довіку наші кості горять у вогні живому…
Здаля Наславу не видно, де стоїть Гайка. Знав, що стоїть там, біля полум'я. Стоїть, певно, вже примотузена до стовбура дуба, уже мертва душею, хоч і жива ще тілом.
Воєводо Яню, воєводонько! Що ж ти вичікуєш-видивляєшся за кущами?.. Налети вихором, вихопи її, ще живу і теплу!..
Нетерпляче гарцює під Наславом кінь. Колотиться, як не обірветься, серце в грудях…
За спиною раптом — розбійницький посвист. Ніби зловісний Див. З гиком ринулась лавина комонників до вогнища. Багатоголосий жіночий зойк розтяв тишу. Яневі вої руками одштовхували людей, пробирались до волхва.
А він, збагнувши вмить усе, немовби занімів із здійнятими догори руками.
— В'яжіть його. Хай перед богом християнським тепер відповідає за свої гріхи! — могутнім жрелом огласив отець Михаїл. Невідь-звідки й викотився!
Але Сновид ураз зробив два кроки вперед і увійшов у вогнище.
Вогонь облизав його одяг, затріскотіла біла борода, й волосся на голові миттю почорніло. Задимилась сорочка.
Отець Михаїл кинувся до волхва.
— Не втечеш, розбійнику, від розплати! Даси одвіт людям! — З усієї своєї молодецької сили ударив Сновида ногою по сідниці — і той наче випав із вогню й упав на землю. Хтось із дружинників ухопив Сновида за руки й потяг по землі, збиваючи на ньому вогонь, що вже обхопив його одяг. Катали по землі, зривали тліюче шмаття. Обсмалений, зчорнілий волхв димів, як сира головешка.
Наслав тим часом одв'язував мотуззя, котрим була примотузена до дуба Гайка.
— А хто це? — здивовано спинив коня біля неї воєвода.
— Дочка Васильківського коваля, — пробасив отець Михаїл. — На Ярилів день вознесли її яко обраницю для Ярила-Сонця, а нині — в жертву Перуну приготували.
— Ліпосна дивно! — вигукнув Янь і зіскочив з сідла.
— Помилуй, господи, грішницю… — хрестив її широким хрестом священик. — Коби не сей молодик…
— Як же ім'я ліпої дівчини? — Янь безсоромно роздивлявся її мертво-біле обличчя і груди, ніби обмацував животину, яку зібрався купити.
— Гайка вона, — після мовчання одповів Наслав.
— Во хрещенні дістала ім'я Анни! — громогласно обурився отець Михаїл.
— Ліпота!.. Ліпота! — кружляв Янь довкола дівчини. — Візьму у терем свій…
— Не дам! — випрямився Наслав.
— О?! — раптом прозрів Янь, пильно вдивляючись у палаючі хлопцеві очі. — А я, може, хочу її взяти в жони. Га? — хитро примружився Янь до Наслава. — Немає у мене жони, а віднині — буде! Отець Михаїл!..
— Просвіти господь тебе… — розгублено відступив од нього Васильківський піп. Цього він збагнути не міг.
— Як скаже вона! — кинув на землю воривку[22] Наслав і одійшов од воєводи.
Гайка заніміло стояла. Не вірила у своє порятування.
— На коня її! До лічця! Хай пошепоче… Ляк виллє з душі її! — крикнув воєвода до дружинників.
— Гріх береш на себе, воєводо. Не боже се діло — відьомське! — обурився отець Михаїл.