Як писав сам Квітка-Основ'яненко в нарисі «История театра в Харькове», харків'яни пробували створити громадський театр іще наприкінці XVIII ст., десь за часів відкриття Харківського намісництва (1780). Перша тутешня театральна трупа складалася з дванадцяти чоловік, а очолив її колишній танцівник Санкт-Петербурзького театру Іваницький. Ця трупа ставила не лише п'єси, але й балети (очевидно, каже Квітка, то були дивертисменти), в яких з великим успіхом танцювала якась місцева малярівна. Але трупа не мала постійного приміщення й невдовзі розпалася. Кілька разів харків'яни пробували знов організувати театр, та не було ані приміщення, ані акторів, здатних грати на належному рівні. Ситуація змінилася на краще, коли 1789 p. «правителем» Харківського намісництва став Федір Іванович Кишенський – чоловік надзвичайно активний, рішучий і діяльний (перед цим він був «наглядачем калмицького народу» і своїми «модернізаційними» заходами так «ощасливив» власних підопічних, що значна частина калмиків змушена була тікати світ за очі аж у пустелю Гобі). Саме бригадир Кишенський організував у Харкові бали, маскаради, а потім і театр, виділивши для цього з державної скарбниці сотню карбованців. Уже через місяць, у серпні 1791 p., під час Успенського ярмарку, у двоповерховій дерев'яній прибудові до генерал-губернаторського палацу, зведеній іще 1786 p., щоб імператриця Катерина II під час відвідин Харкова 11 червня 1787 р. могла зустрітися з місцевими дворянами й чиновниками, була зіграна перша вистава. Нею стала комедія в трьох діях Якова Княжніна «Неудачный примиритель, или Без обеду домой еду». Крім неї, на сцені Харківського театру йшли комедії того ж таки Княжніна «Хвастун» (наслідування комедії де Брюйє «L'important de cour») та «Сбитенщик», «Вздорщина» Олександра Сумарокова, «Недоросль» Дениса Фонвізіна, одноактна опера-буф Еджідіо Дулі «Два охотника и молочница» («Les deux chasseurs et la laitiere»), комічна опера-парад Андре Гретрі «Говорящая картина» («Le Tableau parlant») тощо. Спершу в театрі грали тільки аматори, здебільшого молоді місцеві чиновники, до того ж не було жодної жінки. «Боже мене збав бути актрисою! – переказував Квітка слова тих паній, яким пропонували грати на сцені. – У нужді буду заробляти шматок хліба, а на неславу не піду». Першою актрисою стала дуже вродлива циганка Єлизавета Гаврилівна Москвичова, яку харків'яни називали просто Лізкою. Особливо вдало вона виступала в ролі Анюти в комічній опері Олександра Аблесимова «Мельник – колдун, обманщик и сват». Може, саме її перегодом згадає один з персонажів Квітчиної комедії «Приезжий из столицы», мовляв, головні дійові особи не повинні танцювати на сцені. «Виняток цей дозволений самому тільки мельникові, зважаючи на те, що він тут напівп'яний. А в нас протанцює Ліза, маленька шельмочка», під звуки пісні «Я цыганка молодая». У 1795 р. в історії Харківського театру розпочинається етап антрепризи – власником театру став колишній актор Санкт-Петербурзького імператорського театру Трохим Васильович Константинов. На ту пору, як писав Квітка, «трупа була невелика, усього шестеро акторів та три актриси, але вони були згармонійовані якнайкраще». Крім того, з'явилися пишні костюми, нові декорації, нові п'єси, наприклад, комедія Вольтера «Нанина, или Побежденное предрассуждение» («Nanine, ou le Pejuge vaincu»). Чи не найбільшим досягненням цієї трупи була трагедія «Беверлей», після якої, за словами Квітки, Константинов, який грав головну роль, «бував хворий днів зо три». Але вже в листопаді 1796 р., по смерті імператриці Катерини II, коли була оголошена десятимісячна державна жалоба, театр припинив своє існування. Після цього в Харкові виступали тільки гастролери. Свою діяльність Харківський театр відновив аж у 1808 р. Якраз тоді Квітка й отримав пропозицію стати одним з його директорів. «Дирекція знову влаштовуваного в Харкові театру, – писав він Владимирову, – зробила мені честь, запросивши в співчлени, але – не той час, не той дух». На заваді стали сімейні клопоти. «Сиджу собі, – продовжує Квітка, – зі своїми вдівцями та вдовами й горюю з ними, нікуди не їжджу, хіба що в театр, але не дивитись, а згадувати найприємніші минулі часи, коли ми жили в справжньому розумінні цього слова. Сусіди сміються, а мені сумно, та з тим і повертаюсь до своїх гірких співрозмовників». Хатні обставини були й справді вкрай несприятливі. У його сестри Парасковїї дуже хворіла донька, чоловіка іншої сестри – Єлизавети – весь час перекидали по службі то в Грузію, то в Москву, то в Харків, то в Молдову, то в Санкт-Петербург, і родина ніяк не могла нагріти собі місце, у ще однієї сестри – Марії – щойно помер чоловік, той самий Григорій Зарудний, через якого Квітка передав колись преосвященному Христофору своє прохання про звільнення з Курязького монастиря. А крім того, старший брат Андрій, який перед цим поховав одне за одним четверо дітей, щойно повернувшись із Санкт-Петербурга, втратив і дружину Парасковію Миколаївну. Життя поверталося до нашого письменника своїм непривітним боком. Йому обридло все, навіть жінки, за якими в цей час Квітка, судячи з усього, неабияк упадав. «Життя обридло, – писав він, – і я ні в чому не знаходжу задоволення, навіть і з жінками. Навіть і з жінками? Так. І з ними я розпрощався». А далі Квітка цитує початок свого грайливого «Воззвания к женщинам», яке буде надруковане значно пізніше, у січневому числі «Харьковского Демокрита» за 1816 р.: «Волосы седеют, / Зубы уж падут, / Душеньки, прощайте, / Не могу любить. / Обожал я Машу, / Кате строил кур, / Чуть не застрелился, / Надю как узнал…».[15]
15
«Волосся сивіє, /І зуби випадають, / Прощайте, душеньки, / Не можу вже любить. / Боготворив я Машу, / До Каті загравав я, /І ледве не застреливсь, / Як Машу був пізнав»