Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селі — тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща — й Мотря… Хто її зроду не знав — став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, — малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді, — бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей.
— Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, — чує Мотря позад себе в бабинці[29].
— Ото чорнява, що хреститься?
— Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.
Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно.
Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у Бога ласки, одмолює свій гріх — і разом сльози ковтає.
Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.
Коли це — перед другою Пречистою{6} — ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща… Хруща ведуть!..» — викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось під серцем…
Помітили люди — та як у дзвін задзвонили:
— Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла…
— Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!
— Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там торік хвостата зоря світила, а се знов проява якась вирискалась…
— І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!
Та як підуть отак цокотати, — не переслухаєш.
А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата — назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.
Аж ось — не знать звідкіль узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник — кріпак пана Польського, що панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв’язала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось, — і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та більше він ні вертався, ні озивався.
Оддали Остапа в москалі перед Покровою. А так, перед пущенням{7}, породила Мотря сина, — та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, — ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала — лежала мертвою колодою… Аж на третій день «Господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…
— Єнерал!.. — зрадівши, скрикнула «довгоп’ята» баба.
Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула — і розкрила сплющені очі… Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур — недалечкий сусіда — Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи — куций, та й годі!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!
— Щось воно таки непевне, моя матінко!.. — цокочуть жінки, похитуючи головами.
І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі — довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку… «Оце ж воно й є!» — подумала та мерщій з хати.