Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують — хто якого роду… Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився — чи давністю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу — честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…
— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.
— Запорток! — підхопить другий… — Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті — за боки беруться зо сміху…
— Чіпко! де ти взявся? — смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.
Мовчить Чіпка, — сопе.
— Ти з яйця вилупився?! — знову другий…
Усі зареготались. Чіпка похнюпить[36] голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
— Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні, — одмовляє понуро та все копирсає під нігтем…
Регіт — аж вигін розлягається…
— Так ти, Чіпко, з бур’яну взявсь?..
— Ні…
— А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?
— Не знаю…
— То-то й є… ти байстрюк!..
— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.
— А хто ж ти?
— Я… Чіпка.
— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку…
— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постій, я бабусі скажу, — вона тобі дасть!
— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.
— Чого ти, Чіпко, плачеш? — стріва Оришка.
Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця… Чіпка слухає — й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці — тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?..»
— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки.
— Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.
— А птиці?
— І птиці говорять…
— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам Господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій — ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, — каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, — щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»