159. «Лікамбе-батьку, що з тобою трапилось?..»
160. «Цикаду за крило смикнув…»
161. «Розгніваний на тебе, що за бог такий…»
166. «Забув про клятву складену…»
167. «А ти ж поклявся, що відповісти готов…»
168. «Ту байку знає люд увесь…»
169. «Обід жахний малятам принесла вона…»
170. «Коли про ту біду страшну…»
171. «О Зевсе-батьку, ген у небі правлячи…»
173. «Орлиця для пташат своїх…»
63
«…місто все …на сміх взяло». — Одна річ, коли містом просто поговір піде, цілком інша — коли когось висміюють у піснях, тим паче, коли їх автор — Архілох, «мастак» у сатиричному мистецтві висміювання (пор. фраґм. 120), а ще ж у ті часи поетичному слову, що звучало як заклинання, надавали магічного значення.
64
Поет образом цикади метафорично говорить про себе: для греків ця комаха (щось на зразок нашого польового коника) була символом співучості, «живою подобою ліри».
65
Тут, як і у двох попередніх фраґментах, мова про Лікамба, який порушив урочисту обіцянку віддати за Архілоха свою молодшу дочку Необулу, яка запала поетові в душу (фраґм. 202). У клятві, яку складав Лікамб, було обумовлено й те, яке покарання його чекає у випадку порушення клятви (фраґм. 167).
67
Орлиця, знаємо з пізнішої переробки Езопа, якось заприязнилася з лисицею й жили собі: одна під скелею в норі, друга — на високій скелі. Одного ж разу, коли лисиця відлучилася, орлиця поласувала її малятами. Лисиця, не маючи змоги відімстити кривдниці, звернулася до Зевса й Аполлона, щоб ті, як і належить їм, покарали порушницю клятви. Ті вислухали просьбу: якось орлиця вихопила з тліючого жертовника шмат призначеного богам м'яса й занесла його у гніздо для своїх пташат, які ще не вміли літати, а сама знову сіла на високій скелі. Від ще непогаслої вуглини, що приліпилась до м’яса, вмить зайнялося гніздо, пташата попадали, а лисиця, підбігши, тут же й поїла їх. Традиційними сюжетами й персонажами байок Архілох знову ж таки говорить про особисте; тут — про того ж клятвопорушника Лікамба, відімстивши і його дочкам (див. фраґм. 168—170, 173, а також інтерпретацію фраґмента у повісті «Невгамовний», с. 127).