Выбрать главу
Вже не цвітеш, як було, зарум’янена: бач, наспіли зморшки —    Повзуча старість вже тебе діймає. Вже із обличчя твого утекла кудись, наче вітром здуло,    Колишня знада: не один бо звідать [40] Непогамовний напір довелось тобі, і не раз, не двічі…

159. «Лікамбе-батьку, що з тобою трапилось?..»

Лікамбе-батьку, що з тобою трапилось?       Це хто потьмарив ум тобі? Ще вчора був у шані, нині — місто все       На глум тебе, на сміх взяло.[63]

160. «Цикаду за крило смикнув…»

Цикаду за крило смикнув.[64]

161. «Розгніваний на тебе, що за бог такий…»

Розгніваний на тебе, що за бог такий       [На крок той підштовхнув тебе?][65]

166. «Забув про клятву складену…»

               Забув про клятву складену, Про сіль, про стіл гостинний наш.[66]

167. «А ти ж поклявся, що відповісти готов…»

А ти ж поклявся, що відповісти готов,                Як слова не дотримаєш!..

168. «Ту байку знає люд увесь…»

               Ту байку знає люд увесь: Якось-то, повідають, подружилися                Лисиця — із орлицею…[67]

169. «Обід жахний малятам принесла вона…»

Обід жахний малятам принесла вона.

170. «Коли про ту біду страшну…»

               Коли про ту біду страшну Дізналася лисиця — серце тьохнуло,                В очах їй світ потьмарився. Але не знала, як скарати кривдницю.                А та — ще й словом зранює: «Тонесенький почувши писк малят твоїх,                Коли їх полишила ти, Повітрям тут же, стрімко шлях верстаючи,                На крилах я пустилася — І враз на них упала, ти ж іще якусь                Приховуєш надію…»

171. «О Зевсе-батьку, ген у небі правлячи…»

О Зевсе-батьку, ген у небі правлячи,       Ти бачиш і людські діла, І добрі, й злі; зважаєш, як і звір живе:       Насильством, а чи правдою. Але поглянь лиш: скеля самотою там       Знялась, похмура, високо — На ній вона вмостилась, і тобі, мовляв,       Ніяк не досягти її.

173. «Орлиця для пташат своїх…»

               Орлиця для пташат своїх Масну поживу принесла з жертовника —                Й раденько так, безперих ще, Орляток двійко стали наїдатися.                Вона ж, змахнувши крилами, В повітря піднялася, щоб на скелі тій                Ізнову примоститися. Та до шматка масного (то ягня було)                Вуглинка приліпилася…
вернуться

63

«…місто все …на сміх взяло». — Одна річ, коли містом просто поговір піде, цілком інша — коли когось висміюють у піснях, тим паче, коли їх автор — Архілох, «мастак» у сатиричному мистецтві висміювання (пор. фраґм. 120), а ще ж у ті часи поетичному слову, що звучало як заклинання, надавали магічного значення.

вернуться

64

Поет образом цикади метафорично говорить про себе: для греків ця комаха (щось на зразок нашого польового коника) була символом співучості, «живою подобою ліри». Смикнути цикаду за крило (вислів Архілоха став прислів’ям) — значить, образити поета.

вернуться

65

Тут, як і у двох попередніх фраґментах, мова про Лікамба, який порушив урочисту обіцянку віддати за Архілоха свою молодшу дочку Необулу, яка запала поетові в душу (фраґм. 202). У клятві, яку складав Лікамб, було обумовлено й те, яке покарання його чекає у випадку порушення клятви (фраґм. 167).

вернуться

66

Домовленість з Лікамбом була закріплена святковою гостиною.

вернуться

67

Орлиця, знаємо з пізнішої переробки Езопа, якось заприязнилася з лисицею й жили собі: одна під скелею в норі, друга — на високій скелі. Одного ж разу, коли лисиця відлучилася, орлиця поласувала її малятами. Лисиця, не маючи змоги відімстити кривдниці, звернулася до Зевса й Аполлона, щоб ті, як і належить їм, покарали порушницю клятви. Ті вислухали просьбу: якось орлиця вихопила з тліючого жертовника шмат призначеного богам м'яса й занесла його у гніздо для своїх пташат, які ще не вміли літати, а сама знову сіла на високій скелі. Від ще непогаслої вуглини, що приліпилась до м’яса, вмить зайнялося гніздо, пташата попадали, а лисиця, підбігши, тут же й поїла їх. Традиційними сюжетами й персонажами байок Архілох знову ж таки говорить про особисте; тут — про того ж клятвопорушника Лікамба, відімстивши і його дочкам (див. фраґм. 168—170, 173, а також інтерпретацію фраґмента у повісті «Невгамовний», с. 127).