Та більш за все боявся він спрощення, плакатності, парадного лакування. Коли редактор «Нового мира» В. Полонський звернув увагу О. Толстого на ту обставину, що «Вісімнадцятий рік» має ювілейний характер (10-річчя Жовтня), і натякнув, що він має бути святковим, письменник відповів: «… Я не тільки визнаю революцію, — з самим таким визнанням не можна було б писати роман, — я люблю її похмуру велич, її всесвітній розмах. І от завдання мого роману — створити цю велич, цей розмах в усій його складності, в усій його трудності… Ви пишете, щоб я з перших же слів ударив у литаври перемоги, ви хочете, щоб я почав з перемоги і потім, мабуть, показав розтоптаних ворогів… Мій план роману і увесь його пафос у поступовому розгортанні революції, в її неймовірних труднощах, у тому, що купка пітерського пролетаріату, керована «вибухом ідей» Леніна, кинулася в криваву кашу Росії, перемогла і організувала країну. В романі я беру живих людей, з усіма їхніми слабкостями, з усією їх силою, і ці живі люди роблять живе діло. У романі — чим важчі умови, в яких відбувається революція, тим більше для неї честі… І вже дозвольте мені говорити у моєму романі, не боячись нічого, не оглядаючись… Мій роман читатимуть не тільки до десятиріччя Жовтня, але читатимуть, може, через п’ятдесят років. Читатимуть багатьма мовами земної кулі. Я надто серйозно відчуваю свою відповідальність»[7]. Цей глибоко актуальний і в наш час лист говорить про творчі принципи автора епопеї більше і виразніше, аніж могли б про це сказати спеціальні дослідження. Видатний художник умів служити історичній і художній правді, послідовно відстоювати її.
На останніх сторінках роману «Сестри» ми попрощались з героями, що встигли стати улюбленими і чимось навіть рідними, в Петрограді у переддень Жовтня. І ось велика буря 1918 року підхопила їх, розкидала по всій неосяжній країні. Не можна пересидіти таку бурю у затишному гнізді, не можна жити одним коханням у таку годину. Довелось закоханим пережити найстрашніше — розлуку, у вирі подій і доріг загубити одне одного, пройти вогняну купіль і вже потім з загартованими серцями шукати зустрічі. Дія переноситься на простори розбурханої революцією країни — на Дон, Кубань, Поволжя, Україну; із віталень і салонів Петербурга — у безкраї степи, у самий вир, де вирішувалась доля молодої Республіки Рад. Після словесних перепалок в інтелігентських клубах — гримить зброя, сходяться у жорстокі двобої ворогуючі армії. Письменник змушує нас знову хвилюватись за долю своїх чесних, але малодосвідчених і слабко захищених героїв, виходити разом з ними на перехрестя трудних шляхів, мучитись питаннями вибору. Але тепер уже перед нашими очима — вся країна і вся революція, найбільш гарячі точки громадянської війни: бої з окупантами на Україні, заколоти есерів у Ярославлі і Москві, чехословаків — у Заволжі, наступ денікінської Добровольчої армії, затоплення Чорноморської ескадри, героїчні походи червоних військ на Кавказі, кровопролитні сутички з білокозаками на Дону і Кубані. Важливу роль починають відігравати масові сцени, описи театрів боїв, вводяться нові герої — мужні ватажки червоних загонів, рядові бійці, вимальовується збірний образ революційного народу.
Ще у період написання «Сестер» Толстого цікавило питання про «розум або безглуздя історії», про співвідношення стихійних і цілеспрямованих сил у революції. Тоді він недооцінював класову самосвідомість пролетаріату, керівну роль партії і перебільшував роль стихії. У наступних романах трилогії ця проблема стає однією з центральних і художньо переконливо розв’язується у відповідності з досвідом революції. Автор «Вісімнадцятого року» і «Хмурного ранку» змалював немало вражаючих картин вибухів стихії, розгулу анархії, таких, наприклад, як сцени у штабі головкома Сорокіна, перестрілка у ростовському кінотеатрі, галасливі мітинги у червоних полках, махновщина і т. ін. Та буйній і примхливій стихії, що так захоплювала багатьох літераторів 20-х років, — згадаймо «Вітер» Б. Лавреньова, «Повольників» О. Яковлєва, «Ватагу» В. Шишкова, «Річки вогняні» і «Росію, кров’ю вмитую» А. Весьолого, — О. Толстой протиставляє героїку свідомого революційного подвигу і обов’язку, показує, як могутні стихійні процеси Комуністична партія дисциплінувала, спрямовувала. Запам’ятовуються створені тут образи більшовиків Рубльова, Гимзи, Гори, Чугая. За допомогою першого з них Іван Телєгін знаходить вірну путь, стає у Червоній Армії одним з тих, хто здійснює волю партії. Комуністи допомагають і Рощину зробити остаточний вибір, порвати з білогвардійцями і перейти на бік Радянської влади.