Я утримуюсь від діатриби про людей із липовими ступенями з психології чи педагогіки, що з ними я стикався в наукових колах. Вони не можуть скласти іспит із природничих наук на п’ятому курсі, проте всі як один вимагають, щоб до них ставились, мов до головних онкологів дослідницької лікарні.
— Просто Тео? — детектив Ґленн порпається в картотеках за моєю спиною, дістає папки. — Хіба ви не геній чи щось таке?
— Ви про нагороду? То «Макартур»[2]. Я ж отримав нагороду «Брілліанс». Це трохи інше. Жахлива назва. У своїй біографії я уникаю згадок про неї.
Ґленн кладе папки на стіл і сідає навпроти мене.
— Та годі. Ви ж стовідсотковий геній, як не крути. Погодьтесь, ви справді розумна людина.
Він заграє з моїм его, намагається завоювати мою прихильність. Але з якою метою?
— Мабуть, недостатньо розумний, щоби второпати, чому я тут.
Він сплескує руками.
— Це лише процедурні дурниці. Вже незабаром ми закінчимо.
Що може означати повернення до наручників.
— Як біолог... пробачте, як біоінформатик... Як ви себе називаєте?
— На кожній конференції по-різному. Зазвичай просто «обчислювальний біолог».
— Зрозуміло. Я б хотів вам, як людині тямущій, показати декілька світлин. Різні справи. Може, ви щось відчуєте.
— Відчую? Я не екстрасенс.
— Неправильно висловився. Просто цікаво на дещо поглянути вашими очима. Зробіть мені таку ласку.
Хочеться відповісти, що останні дві години я тільки й роблю йому ласку. Та я мовчу. Я не дуже конфліктна особа.
Він підсовує мені папку Краї зношені, наліпка з назвою зблякла. Я розгортаю папку й бачу перед собою розпанахану голову чоловіка. Одне око дивиться на камеру, тоді як решта обличчя відсутня. На плитці під його головою бризки крові. Згортаю папку й відсовую її вбік.
— Попереджати треба!
— Що?
Ґленн бере папку й зиркає на її вміст:
— Господи. Пробачте. Я хотів дати вам ось цю, — він підсовує мені іншу папку. — Що скажете?
Це знімок корови з кривавими відмітинами на шиї та розчахнутим животом.
— Вас цікавить моя професійна думка?
— Так.
— Це мертва корова.
— Так, але як вона померла?
— Це якийсь тест?
— Ні. У нас тут це вже справжня таємниця. Такий собі місцевий жарт. Пастух із ранчо говорить, що то була чупакабра. Інші кажуть — прибульці. Чітко видно, що живіт розгризли койоти. А от сліди на шиї — загадка.
— Ви серйозно?
Я ще раз оглядаю рани.
— Цілком.
Я аналізую сліди й намагаюся згадати все, що мені відомо про корів. Це направду вкрай обмаль, але вистачить, аби зрозуміти, що сталося. Я знову кладу світлину перед собою на стіл, міркуючи, чи мене часом не перевіряють. Тепер відповідь здається очевидною.
— Вам потрібна моя відповідь чи шлях до неї?
— Шлях?
— Так. Як я дійшов висновку.
Він самовдоволено всміхається.
— Гаразд, професоре, відкрийте мені свій шлях.
— Як я вже казав, я вивчаю системи. Системою може бути ДНК. Клітина. Тіло. Ставок. Планета. Всі ми функціонуємо в безлічі систем. Яку систему ми бачимо тут?
Я підсовую йому світлину.
— Що ж. За слідами укусів койотів ми розуміємо місце корови в харчовому ланцюзі.
— Звісно. Та як щодо іншої системи?
Я вказую на криваві відмітини на шиї.
— Що могло спричинити таке? Ви бачили щось подібне на інших тваринах?
— Так...
Я не даю йому закінчити.
— Я припускаю, на вівцях. Але не на конях чи свинях. Правильно?
Ґленн киває.
— Саме так.
— Що ж, у такому разі відповідь має бути очевидною.
— Очевидною... і що це?
— Койоти.
— Гаразд, та як бути з відмітинами на шиї?
— Усі названі мною тварини ділять одну систему. Яку?
— Ферму, — відповідає Ґленн.
— А точніше?
— Ранчо?
— Так. А що робить з ранчо ранчо?
Він киває, починаючи розуміти, до чого я веду.
— Зазвичай загорожа.
— Загорожа з колючого дроту. Так ми тримаємо систему разом. З коровами й вівцями це спрацьовує. Та для коней загорожа занизька, а свині можуть прорити під нею хід. Єдині тварини, яких тут убивають — це ті, котрих зупиняє загорожа з колючого дроту. Вівці й корови.
— То вони застрягають у загорожі, і їх знаходять койоти, після чого відтягують геть?
— Скоріше за все. Гадаю, койоти навчилися підганяти їх до загорожі. У корову впиваються колючки, та вона не застрягає. Вона біжить, доки не стече кров’ю. Можливо, за кілька миль від місця, де зіткнулась із загорожею.
— Неймовірно. Що ж, як я і казав, ви справжній геній.
Щось у його похвалі видається зумисно перебільшеним. Він кладе руки на решту папок.
— Тут ще кілька світлин. Випадково обрані справи. Я б хотів, щоб ви їх проглянули і, якщо зможете, дали наукову оцінку.
Він підсовує стос до мене, та я його не торкаюся.
— То це тому я тут?
— Просто зробіть мені ще одну ласку, професоре. Повірте, я тут найприємніша людина, з якою можна мати справу.
Я вирішую не питати, що він має на увазі. Наскільки мені відомо, я ні до чого не причетний, тож поділитися ще кількома судженнями — не проблема. Що завгодно, тільки б скоріше звідси піти.
Переді мною два десятки світлин тіл, кривавих відбитків рук та інших об’єктів. На цих знімках зображено принаймні трьох різних людей: дорослу жінку, яку, певно, забили до смерті, чоловіка з порізами та колотими ранами й закривавлену дівчину, обличчя якої не видно на жодному фото.
Крім того, є світлини із заляпаним кров’ю одягом, мобільними телефонами, грошима і стовбурами дерев, а також кількома іншими, чистими об’єктами.
Роздивляючись ці фото, я розчиняюся в думках. Детектив Ґленн тепер за мільйон миль від мене. Як і камера в кутку кімнати, яка все ще наглядає. І, ймовірно, Наглядач.
Я розділяю знімки на чотири стоси і проглядаю їх один за одним. Бачу сліди від укусів комах, висипи від отруйного плюща, руку на сосновій шишці крупним планом. Я не знаю, як це все пов’язати. З коровою було легко — лише одна світлина.
За кілька хвилин я підводжу погляд на Ґленна в надії на підказку й помічаю, як чемна посмішка сходить із його обличчя.
Він дивиться на стос світлин посередині. На якусь мить він зиркає на камеру; потім опановує себе й дивиться на мене.
— Докторе... Тео, чому ви поклали ці знімки сюди?
Я відчуваю спазм у животі. Щось трапилось. Чомусь мене тепер вважають поганим. Я розкладаю знімки з того стосу, квапливо намагаючись пояснити свій вибір.
— Здається, тут зображені різні кути зору на одну й ту саму жертву.
Він витягає знімок закривавленої шишки та ще один, із жіночою сумочкою на колоді.
— На цих фото нікого нема, та все ж ви також поклали їх сюди.
Він повертає світлини до розкладеного віялом стосу.
— Чому?
— Ну...
Я беру знімки і знову їх проглядаю.
— Я особливо не звернув уваги. Мабуть, випадково.
— Тут два десятки фотографій. Ви відібрали шість, які стосуються однієї й тієї ж справи. Які можуть бути шанси, що це випадковість?
— Невисокі. Тож, гадаю, це не була випадковість...
Я намагаюся зрозуміти власний хід думок.
— Ні. Не схоже.
Я вказую на номери в нижній частині світлин:
— Здається, тут зазначені номери справ. Вони збігаються. Здебільшого. Здається, це дати.
Ґленн бере знімки й роздивляється номери:
— Цього тут бути не мало.
Він кидає невдоволений погляд на камеру. Його плечі різко опускаються.
— Отже, ви просто дивились на номери? Тому ви відклали ці знімки окремо.
Він знизує плечима й розчаровано розводить руками:
— Що ж, це схоже на правду.
Мені варто тримати язика за зубами. Та я не можу. Моя жага до логічних пояснень неконтрольована, а в такій ситуації це небезпечно.
— Ні, не тому я здогадався.
Жили на руках у Ґленна напружуються. Він заклякає на місці. Спокійно і врівноважено запитує мене:
2
Стипендія Макартура — престижна премія, яку щорічно надає фундація Джона та Кетрін Макартурів громадянам або резидентам США за творчі пошуки в будь-якій галузі; неофіційна назва — «грант для геніїв».