Стара жінка мала звичку скидати старі ґудзики і зламані защіпки в бонбоньєрку. Туди ж Ґеньо досипав монетки, змішуючи їх з сухозлітними дрібничками. Навіть якщо хтось і натрапить на приховані гроші, то легко все скинути на забудькувату бабцю. Там, до слова, на дні сховалися і срібні щипчики для цукру — стара вважала, що вони завалилися за креденс[11].
6.
ут настав час оповісти про самого благодійника, який так щиро повівся з нещасним упослідженим хлопчиком, аж завдав клопотів своїй матері, бо ж сам цілими днями ганяв містом, як хорт, у пошуках свіжих новин для кримінальної хроніки.
Адам Кендзьорівський був занадто бідний, щоб навчатися в університеті, тому після гімназії пішов у газету, де спершу виправляв помилки галасливих репортерів. Він потай мріяв писати любовні романи, замішані на зраді, отруєнні та запізнілім каятті, бо прочитав увесь тритомник Варушинського[12], заплативши в книгарні Бодека шість чесно зароблених корон. Особливо його вразила історія під назвою «Кохання прекрасної графині», яку він міг переказати навіть спросоння. Може, це було під впливом плутаних розповідей матері, яка натякала, що шлюб з банківським урядником Кендзьорівським (хай з Богом спочиває!) — річ вимушена, бо збідніла й усохла гілка родового дерева графів Ґжеґостоцьких...
Так от, впросивши власника газети Малермана спробувати його як репортера, Адам покладався на свій зародковий письменницький хист. І не помилився! Усі неопізнані трупи в його замітках були або нешлюбним (ою) сином (дочкою) графині (графа) N, або загубленим в дитинстві спадкоємцем (спадкоємицею) барона S, або самогубцем (самогубцею), знехтуваним (ою) якимся аристократом (аристократкою) Z, Y, X (тут можна згадати всі літери латинської абетки). Наклад газети зростав саме тому, що міщани прагнули розгадувати ребуси Кендзьорівського, поновлюючи у своїй пам'яті шляхетські прізвища. Сам автор навіть не помічав різниці між реальністю і вигадкою, і це спонукало його зазирнути в минуле свого давнозаснованого роду (він у цьому не мав ні грама сумнівів!), започаткованого Митусою, якого скарав Данило Галицький за непослух. В цьому Адаму допомагав його шахраюватий товариш Теодор Козобродський — університетський професор. Козобродський проник у стіни храму науки, змістифікувавши велике історичне відкриття: він нібито відшукав в архіві грамоту, писану рукою Ярослава Мудрого, скопіював її для глибокого дослідження тексту, але за два дні той давній папір розсипався на порох від сонячних променів, які нахабно світили у шибку. Героїзм Теодора полягав у тому, що він встиг переписати грамоту, а необережне поводження з безцінним історичним свідченням нікого не цікавило, окрім студента-правника на прізвище Маґдебурко — дзяда, за освіту якого платив цукровий магнат Симиренський.
Теодор Козобродський навіяв Кендзьорівському, що Митуса мав прізвисько Кендзьорявий, адже на одній із картин зображений з довгим хвилястим волоссям, стягнутим на чолі вузьким ремінцем. Професор ставив на кін доброчесність свого роду до сьомого коліна, що розшукає в історичних свідченнях, як над Митусою голосила його молода дружина, тримаючи на руках немовля чоловічої статі. Адам сприйняв версію за доконаний факт, а свій потяг творити — як генетично успадкований талант. Він навіть спробував писати для газети гекзаметром. Кримінальні новини набрали такої форми:
Правовірний юдей Малерман схопився за ярмулку, прочитавши в трьох числах поспіль спочатку про «панну невинну», потім про «юнака чистого душею» і про «мужа порядного, який рід свій навіки прославив» (йшлося про особу, підозрювану в маніякальнім потязі лякати в парках гімназисток, виставляючи зненацька зі штанів свого «бешкетника-вередливця»).