Оповідання у вигляді хронік (чи чогось іншого) з ключовими словами «заводний птах», напевне, сягають наших днів. Однак ці ключові слова не Цинамон придумав. Ще раніше в ресторані на Аояма про цього птаха ненароком згадала Мускат.[52] Тоді вона ще не знала мого прибраного імені — Заводний Птах. А це означає, що за випадковим збігом обставин я пов’язав своє життя з їхніми історіями.
Хоча я не зовсім у цьому впевнений. Можливо, Мускат якось дізналася про моє прибране ім’я, і ці слова на підсвідомому рівні вплинули на її (точніше, на їхню із сином) історію, так би мовити, угніздилися в неї. А може, ця історія не має певної, закінченої форми, а живе, змінюючись і розростаючись, як буває з усними легендами.
Незалежно від того, за випадковим збігом обставин чи ні «заводний птах» в історії Цинамона володів могутньою силою. Не всі, а тільки особливі люди чули його голос, що вів їх до неминучої загибелі. Людська воля, як відчував завжди ветеринар, була безсилою. Люди, немов заводні ляльки на столі, не мають вибору — з накрученими на спині пружинками вони рухаються так, як їм велено. Майже всі, до кого долинав голос цього птаха, зазнавали різних нещасть. Більшість умирала. Просто падала зі стола.
Цинамон, напевне, знав про мою розмову з Нобору Ватая. Простежив також за тим, про що кілька днів раніше ми говорили з Куміко. Не міг не знати, що відбувалося в його комп’ютері. Дочекавшись кінця моєї розмови з Нобору Ватая, підсунув мені «Хроніки заводного птаха». Ясно, що зробив це не випадково. Цинамон запустив свій комп’ютер з певною метою — щоб показати одну історію і водночас натякнути, що в нього їх багато.
Я приліг на диван і втупився очима у стелю напівтемної «примірювальної». Глуха навколишня ніч до болю гнітила мене своєю тишею. Біла стеля здавалася товстою сніговою шапкою, що нависала над кімнатою.
Між мною та безіменним ветеринаром, що доводився Цинамону дідом, було багато чого спільного — синя родимка на щоці, бейсбольна бита, крик заводного птаха. Крім того, лейтенант в історії Цинамона викликав у моїй пам’яті образ лейтенанта Мамії. Мамія в той час служив у штабі Квантунської армії в Сіньцзіні. Щоправда, ніким не командував, а працював у картографічному відділі, після війни його не повісили (доля відмовила йому в смерті) — утративши на фронті одну руку, повернувся до Японії. Та все одно я не міг позбутися відчуття, що розправою над китайцями насправді командував лейтенант Мамія. Принаймні не було б нічого дивного в тому, якби це робив він.
А ще проблема бейсбольних бит. Цинамон знав, що на дні колодязя я зберігаю биту. Виходить, що бита, як і заводний птах, так би мовити, угніздилася в його історію. Нехай так, та однаково з битами не все так просто. Парубок з футляром гітари, що накинувся на мене з битою в покинутому домі… У барі, в Саппоро, він обпалював собі свічкою долоні, потім побив мене битою і нею ж дістав від мене здачі. І позбувся її.
І чому в мене на обличчі відбилася така ж пляма, як у Цинамонового діда? Невже я знову, так би мовити, угніздився в їхню історію? Може, насправді у ветеринара ніякої плями не було. Однак яку потребу мала Мускат, щоб розповідати вигадки про свого батька? Адже вона помітила мене в Сіндзюку завдяки цій плямі — такій же, як у її батька. Усе переплуталося, як у стереоскопічній головоломці, де правда не обов’язково факт, а факт не завжди правда.
Я встав з дивана і ще раз зайшов у кімнату Цинамона. Сів перед екраном комп’ютера, обіпершись ліктями на стіл. Можливо, Цинамон був поряд. Його слова, ніким не почуті, перетворювалися на історії, жили, дихали. Вони могли думати, прагнути, рости, випромінювати тепло. А от екран, мертвий, як Місяць, зберігав мовчанку, ховаючи їх у своєму лабіринті. Ні квадратний скляний екран, ні Цинамон, що, напевне, за ним ховався, більше нічого не збиралися мені казати.
30
Ні, такому дому не можна довіряти
(З погляду Мей Касахари. Частина 6)
«Як поживаєте? В останньому листі я написала, що загалом сказала вам усе, що хотіла. Досить, щоб написати: „Кінець“. Пам’ятаєте? Та невдовзі я подумала, й мені здалося, що треба ще щось додати. А тому я встала, заворушившись, як тарган, і сіла за стіл листа писати.
Останнім часом я чомусь усе частіше думаю про Міявакі. Про ту нещасну родину, що колись мешкала в домі, тепер порожньому, і ніби змовившись, учинила самогубство, коли їй стали допікати кредитори. Десь писали, що живою залишилася тільки старша дочка, але й вона пропала безвісти… Вони стоять мені перед очима завжди — за роботою, в їдальні, коли музику в кімнаті слухаю або книжку читаю. Не скажу, що їхні образи мене переслідують, але як тільки в голові знаходиться вільне місце (узагалі-то його там повно), то відразу туди думки пролізають, як дим крізь віконну щілину. Так триває вже тиждень-два.