Якщо казати коротко, у цій конторі я виконував роль професійного хлопчика на побігеньках. Та я, здається, добре з нею справлявся. Можливо, я здаватимусь самовпевненим, але скажу, що маю талант до виконання практичних обов’язків. Схоплюю все на льоту, дію енергійно, не скаржуся, а до того ж, я — реаліст. От чому, коли я сказав, що хочу звільнитися, мій начальник (власник адвокатського бюро типу «Батько й син») навіть запропонував мені невелику прибавку до зарплати.
Однак я все-таки звільнився. І не тому, що пов’язував із цим якісь осмислені надії або плани. Ще менше хотів замикатися дома й готуватися до іспитів з юриспруденції. Тепер я ще більше впевнився, що не збираюся ставати адвокатом. Але залишатися в конторі й далі виконувати попередню роботу не мав наміру. «Якщо звільнятися, то лише зараз», — вирішив я. Якщо б я довше тут затримався, то це було б до кінця життя. Зрештою, мені вже тридцять.
За вечерею я відкрився Куміко, що збираюся кидати роботу.
— Зрозуміло, — відповіла вона і на якийсь час замовкла. Та я не зрозумів, що вона хотіла сказати.
Я також мовчав, поки Куміко не сказала:
— Якщо ти вирішив звільнитися, то звільняйся. Розпоряджайся своїм життям, як тобі подобається. — По цих словах вона заходилась вибирати паличками кістки з риби й складати їх на край тарілки.
Дружина досить пристойно заробляла в редакції журналу про здорове харчування, а іноді отримувала від друзів з інших журналів замовлення на оформлення, що також приносило незайвий дохід. (У коледжі вона вивчала дизайн і мріяла стати вільним художником-ілюстратором.) Крім того, якби я звільнився, то якийсь час міг би отримувати страховку від безробіття. А це означало, що якби я сидів дома на господарстві, то нам вистачило б грошей на їжу, хімчистку та інші витрати, і наше життя не сильно змінилося б.
Ось так я кинув роботу.
Я запихав у холодильник куплені продукти, коли пролунав дзвінок. Цього разу дзенькіт здавався мені страшно нетерпеливим. Я саме відкривав пластикову упаковку тофу.[1] Поклав її на стіл у кухні, зайшов у вітальню і підняв слухавку.
— Ну що, уже доїли спагеті? — спитала жінка.
— Доїв, — відповів я. — Але тепер мені треба шукати кота.
— Із цим, гадаю, можна почекати хвилин десять. Бо це не те, що спагеті варити.
Я чомусь не міг перервати розмови. Щось у голосі жінки притягувало мою увагу.
— Гаразд, але тільки десять хвилин.
— Тепер ми зможемо порозумітися, правда? — спокійно запитала жінка. Я відчув, як вона зручно вмостилася на кріслі й поклала ногу на ногу.
— Як же це так, — спитав я, — що десять хвилин вистачить?
— Можливо, що десять хвилин — це більше, ніж ви думаєте.
— Ви впевнені, що ми знайомі?
— Звичайно. Ми багато разів зустрічалися.
— Де? Коли?
— Десь, колись, — відповіла вона. — Та якби я зараз про це докладно згадувала, десять хвилин не вистачило б. Для нас важливим є теперішній час, чи не так?
— Можливо. Але я хотів би мати доказ, що ви мене знаєте.
— Наприклад?
— Скільки мені років?
— Тридцять, — відразу відповіла вона. — Тридцять років і два місяці. Досить?
Я замовк від подиву. Виходить, вона знає мене, але її голосу я собі не пригадую.
— Тепер ваша черга, — сказала вона спокусливо. — Спробуйте уявити мене. З мого голосу. Уявіть собі, яка я з вигляду. Якого віку? Де я? Як одягнена?
— Не уявляю.
— Ну, спробуйте.
Я зиркнув на годинник. Минула тільки хвилина і п’ять секунд.
— Ніяк не уявляю, — повторив я.
— Ну, то я вам підкажу. Я — в ліжку. Щойно з душу, й на мені нема нічого.
Я замовк і захитав головою. Невже це секс по телефону?
— Може, краще, щоб я одягла сорочку? Або натягнула панчохи? Це на вас подіє?
— Та мені до цього байдуже. Робіть, що вам заманеться. Можете що-небудь надіти. Або залишитися голою. Вибачте, але такі розмови по телефону мене не цікавлять. У мене багато справ і…
— Десять хвилин. Нічого смертельного з вами не станеться, якщо витратите на мене десять хвилин. У всякому разі, відповідайте на моє запитання: що краще, щоб я була голою чи щось одягла на себе? У мене багато речей. Скажімо, чорна мережана білизна…
— Можете залишатися голою.
— Ну, добре. Ви хочете, щоб я була голою?
— Так. Голою, — сказав я. Минуло чотири хвилини.
— Волосся на лобку в мене ще мокре, — сказала жінка. — Я ще як слід не витерлася. О, я така волога! Тепла і волога. Волосся таке м’яке. Чорне і м’яке. Погладьте.
— Вибачте, але…
— І внизу тепло. Зовсім як розігрітий крем. Дуже тепло. Справді. А як ви думаєте, в якій я позі? Праве коліно підняте, ліва нога відхилена вбік. Мовою стрілок годинника це означає десята година п’ять хвилин.