Прийшли пекольні ковалі з ланцами і прикували чорта до чортівської скали. Прикували кожду руку і ногу зокрема. На шию і в поясі залежний желізні обручі і також прикували до скали. Так прикований чорт ані рушив ся. Прихилив лиш голову на бік, прижмурив очи і ждав на кару. Він знав, що кара буде страшна, що буде тяжша, ніж всі пекольні муки всіх грішників на купу.
Зійшов ся чортівський трибунал під проводом Мацупера. Суд був короткий, бо вина була очивидна і не треба було слухати ніяких сьвідків. Присудили на найтяжшу кару, яку тілько пекло має на чортів. Мацупер приступив до прикованого до скали чорта і каже ему: «За се, що ти хотів сплюгавити пекло хрунівською душею, наш трибунал засудив тебе на трикратне покропленє сьвяченою водою».
Засуджений заскавулів так страшно, що аж все листє з дерев обсипало ся.
«А ти, — каже Мацупер до вітівської душі, — ані гадай до пекла дістати ся. Як тебе небо не прийме, то будеш валяти ся по сьвіті до суду віку, будеш розносити по сьвіті чуму та холєру!»
«Гей! Сюди з сьвяченою! — крикнув Мацупер. — Три рази покропити!»
Земля розколола ся, а з щілини висунула ся душа домініканського пралата, що колись в Еспанїї був інквізитором і тортурував людей. За се він дістав ся до пекла і служив там за ката. Тепер ніс він кропило на довгій, трисяжневій жердці. За ним висунули ся душі двох піротехніків[1], що на предовгім дручку двигали коновку з сьвяченою водою. Хоч коновка була добре заткана, щоби вода не розхлюпала ся, чорти розбігли ся на всі сторони, боячи ся, щоби на котрого не впала кропля і не спарила єго. Засуджений чорт прижмурив очи, запер в собі дух, затис зуби і ждав на екзекуцію. Піротехніки зняли з дручка коновку, відшпунтували її обережно і відступили на бік. Інквізитор замачав кропило і махнув ним. Покроплений чорт заскавулів так, що аж скала задрожала, а вершок урвав ся і покотив ся в пропасть. Коли інквізитор махнув другий раз кропилом, чорт сіпнув собою так, що урвав ланци, котрими сковано єго руки. За трєтим разом чорт зомлів.
ІІралат і піротехніки щезли з рештою сьвяченої під землею, а чорти збігли ся знов, оглядати свого товариша. На чорнім тілі були від сьвяченої води білі плями і міхурі. Чорт йойкав і стогнав, та просив ся, щоби єго як найскорше пустили до пекла, викупати ся в горячій смолї. Чорти розкували єго і забрали з собою.
Душа Кравчука сиділа дальше під скалою скулена і не знала що діяти. Чорти до пекла не взяли її, ангел божий також не показувавсь, щоби провести, чи хоч би показати стежку до неба. Душа зажурила ся. «Може дійсно так буде, — гадає собі, — як казав Мацупер? Може на правду буду від тепер валяти ся по сьвіті, розносити чуму і холєру?
Душа сиділа і ждала, чи не надійде хто, та чи не закопає з сьвятій землі трупа. Минув день, минув другий, але піхто не показував ся. Приблудив лише якийсь пес, але і сей, понюхавши мерця, на місци здох. Надлетів ворон, дзьобнув раз... і також здох. Навіть мухи, що гниюче стерво мов мід злизують, здихали. як лиш сіли на хрунівського трупа. Вже й душа не могла довше тут сидіти. Смрід з розпареного сонцем тіла вигнав її з ліса.
«Куди мені повернути?» — погадала душа, вийшовши на край ліса. Душа нагадала собі, що покинула село не попращавши ся з жінкою, ні з дітьми, не глянувши навіть на рідне село, на ту нивку, котру діди і прадіди Кравчука зрошували своїм потом, на ту толоку, на котрій хлопцем вигукував, пасучи товар, грав ся з товаришами. Вже рік минув, як в послідне бачив діти...
«Коли вже маю сам шукати дороги на той сьвіт, — гадає душа — коли маю ходити блудом і Бог зна’ як довго, то піду, бодай гляну на село, на жінку, на діти. Побачу, чи здорові і почую, чи знають, що зі мною стало ся. Може прецінь хто знайде мого трупа і дасть знати в село. Може й поховають по христіянськи?»
Пішла душа цісарською дорогою і минула перше село... За нею заграли похоронні дзвони, заплакали діти за родичами, родичі за дітьми. Се холєра забрала весь народ в хатах здовж дороги, котрою перейшла хрунівська душа. Перейшов через друге село, а там таке саме. Лишив за собою страх, плач, розпуку і прокльони. В третім, четвертім селі те саме.
По кількох днях мандрівки, прийшла душа до Глинок. Було се перше село єго повіту. Звідси дві милі до повітового місточка, а відтак єще малі дві милі і буде в ріднім селі... Побачить рідну стріху... побачить діти.
Під рогачкою сіла душа відпочати. Не так сама мандрівка змучила її, як ті муки, що куди лиш поверне, приносить нещастє, що люди мруть, гинуть як мухи і проклинають єго.
1
Ті, що фабрикують динаміт, бомби і иньші експльодуючі матерії, та уміють обережно поступати з всякими небезпечними для життя і здоровля річами.