— Розкрий злочин, і тобі дадуть генерала, Літумо, — кисло скривився Мавпа.
— Не так воно просто. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не бачив, а найгірше те, що власті не сприяють.
— Хіба там, у Таларі, влада не ви, брате? — здивувався Хосефіно.
— Лейтенант Сильва та я представляємо поліційну владу. А от військово-повітряні власті не сприяють нам. А хлопець служив в авіації, і якщо вони не поможуть, то який дідько все розкопає? — Літума здмухнув піну з кухля й сьорбнув пива, роззявивши рота, як крокодил. — Трясця їхній матері! Якби ви тільки бачили, що вони з ним зробили, то не веселилися б так і не збиралися б до борделю. І зрозуміли б, що ніщо інше не йде мені в голову.
— Та ми розуміємо, — відказав Хосефіно, — але набридло без кінця говорити про якийсь труп. Дай уже йому спокій, Літумо.
— Це тому, що ти став поліцаєм, — докинув Хосе. — Ця робота вимотує всього. Та й не для тебе вона. Поліцаєві треба мати кам’яне серце, бути справжнім покидьком, якщо на те. А ти з біса вразливий.
— Атож, я такий, — скрушно визнав Літума. — У мене з голови не йде той малий. Дошкуляють кошмари, мені здається, що то мене оскопили, а не його. В нього, сердеги, яєчка звисали мало не до колін, розчавлені на яєчню.
— А ти хоч помацав їх, братику? — зареготав Мавпа.
— До речі, про яєчка: лейтенант Сильва ще не впорав оту товстуху? — поцікавився Хосе.
— Ця подробиця позбавляє нас спокою, — додав Хосефіно. — То як, він ще не впорав її?
— Він, певно, помре, якщо не доб’ється свого, — зітхнув Літума.
Хосе підвівся:
— Ну гаразд, сходімо в кіно та трохи розважимось, бо до півночі знудимося, як на поминках. У «Вар’єдадес» іде мексиканський фільм з Росітою Кінтаною в головній ролі. Звісно, коштом поліції.
— Я не маю навіть на пиво, — докинув Літума. — Позичиш, Шерепо?
— Нехай тобі позичає знаєш хто, — відказала Шерепа, що нудьгувала за шинквасом.
— Я знав, що ти так скажеш, — мовив Літума. — Просто хотів подратувати тебе.
— Подратуй свою матір, — позіхнула Шерепа.
— Два-нуль, — криво осміхнувся Мавпа. — На користь Шерепи.
— Не сердься, Шерепо, — мовив Літума. — Ось тобі гроші. І не чіпай моєї матусі, нехай собі спочиває спокійно на кладовищі в Сімбілі.
Шерепа, довготелеса сувора жінка непевного віку, порахувала гроші і простягла решту, коли поліцай, брати Леони та Хосефіно зібралися виходити.
— А скажи, Шерепо, — підкусив її Хосефіно. — Тебе ще не били пляшкою по голові за таку твою чемність?
— А чого тебе так цікавить? — Шерепа навіть не удостоїла його поглядом.
— Бо тебе нею колись-таки пригостять, надто вже люб’язна.
— Піду об заклад, що тільки не ти, — позіхнула Шерепа і знову зіперлася на шинквас — грубезну дошку, покладену на кілька діжок.
Четверо Непереможних перетнули піщану місцину, дійшли до шосе й повз п’юрський клуб для білих рушили до пам’ятника Грау[2]. Вечір був теплий, тихий і зоряний. Пахло ріжковими деревами, козами, ослячим послідом, смажениною, і Літума, в якого з думок не йшов розтерзаний Паломіно Молеро, запитав себе, чи не жалкує він, що служить у поліції, а не провадить богемне життя Непереможного. Ні, не жалкує. Хоча служба й бридка, однак тепер має зарібок і його життя не таке непевне. Хосе, Мавпа та Хосефіно насвистували якийсь вальс, а він силкувався уявити приємний голос і чарівливу мелодію, якими малий зачаровував слухачів. Біля «Вар’єдадес» розпрощався з кузенами й Хосефіно, мовляв, водій ваговоза мусить вертатися до Талари дещо раніше, тож він підкине і його. Друзі ще спробували стрельнути в нього кілька дрібняків, але нічого з того не вийшло.
Літума попростував до головної площі. На розі побачив поета Хоакіна Рамоса з моноклем; він волік козу, яку називав своєю газеллю. На площі вирував люд, мовби в чеканні нічного свята. Не звертаючи ні на кого уваги, швидко, наче закоханий, що спізнюється на побачення, Літума перетнув Старий міст і подався до Кастилії. Задум визрів ще за пивом у Шерепи. А раптом старої немає? Або переїхала кудись, щоб забути горе?
Жінка, проте, сиділа біля своєї цегляної оселі на ослоні й лущила в миску кукурудзу. Крізь прочинені двері було видно освітлену гасовою лампою кімнату і скромні меблі: плетені стільці, деякі без сидіння, стіл, кілька глеків з висушеного гарбуза, скриню, що, либонь, правила за буфет, і кольорове фото. «Худенький»,— подумав сержант.
— Добрий вечір, — мовив, поставши перед господинею. Завважив, що жінка боса і в тому ж чорному платті, що і вранці, коли приходила до відділка в Таларі.
Вона пробубоніла «добрий вечір» і подивилась на нього, не впізнаючи. Кілька миршавих собак донюхувалися довкола й гарчали. Віддалік чувся бренькіт гітари.