Багато кращі земельні ділянки, а на них багато важливіші установи. Ірландське посольство не належало до важливих. Будинок на Міттельштрассе, 39, телефон 7–69–38, скидався на своєрідну сплячу красуню: трохи заспаний, хоча й не заріс довкола трояндами та терном, відсторонений од життя, хоча й знаходився в центрі, далекий від великих дипломатичних арен, за будовою більше німецький, ніж ірландський або навіть британський. Хоча це й була екстериторіальна зона, так би мовити, частка Ірландії, Ірландії у Бонні, правильніше, південніше від Бонна, з географічної точки зору, але не дуже важлива, вона сприймалася не зовсім поважно, був це більше жест, ніж необхідність.
Так думали багато хто — і жителі міста, і численні його відвідувачі, і туристи, і навіть деякі політики.
Одначе відносини між ФРН і Ірландською Республікою, безперечно, можна було назвати дружніми. Нічого не могло б потьмарити ці відносини.
Радник міністерства закордонних справ у Бонні доктор Гегеман одержав докладну інформацію про дипломатичні стосунки між обома державами перш ніж звернувся до містера Патріка, секретаря ірландського посла. За останні п'ятдесят років у них було так багато спільного, що він не сумнівався в успіху своєї надзвичайно делікатної місії.
«Вороги Англії — друзі Ірландії» — це традиційне гасло ірландської боротьби за свободу блискуче виправдало себе не лише на службі німецької політики, але й завжди враховувалося нею. І, як довела найновіша історія, успішно.
«Чому б, — запитував себе доктор Гегеман, — не скористатися цим і нинішнього разу?»
Задача, яку він останніми днями задав містерові Патріку, була надзвичайно логічна: якщо професор Мейволд опублікує свого книжку за сучасної політичної ситуації, то це негативно позначиться на репутації ФРН. Це могло б настільки ослабити західнонімецьку позицію всередині НАТО і в Європейському економічному товаристві, що Англія була б тим третім, що сміється. Але якщо б Англія вийшла з цієї скандальної історії, зміцнивши свої позиції, то намагання Ірландії добитися вигідного для себе врегулювання північно-Ірландського питання втратили б свою вагу.
Дуже просто. Звичайно, така оцінка ситуації примітивна й поверхова. Гегеман це розумів. Але тут уже було за що зачепитися, це вже могло б послужити своєрідною червоною ниткою, на яку охоче посилалися б з обох боків, правда, з багатозначним підморгуванням.
Одначе вийшло не так. Уже під час своєї першої обережної розмови доктор Гегеман відчув, що секретар ірландського посла не хотів ступити на цей «червоний килим», розстелений на дипломатичному паркеті. Містер Патрік виявився уважним слухачем, але аж ніяк не партнером. Не зрозумівши або не бажаючи зрозуміти, він погодився на ретельну й ґрунтовну перевірку цього питання, та щодо результату не дав ніяких запевнень.
«Ессе homo», — подумав Арнольд Гегеман. Подумав єхидно й ніби співчутливо, але водночас його охопило неприємне почуття.
Доктор Гегеман послуговувався в житті цими словами. Не так, як Пілат, що, проголосивши їх, показав, кажуть, на Христа, що стояв у терновім вінку. Взірець для Гегемана був багато новіший, звали його Фрідріх Ніцше, вченням якого він керувався усе своє життя.
Ессе homo, дивись, яка людина! Така назва однієї з книжок Фрідріха Ніцше. Такою ж була і його філософія. Принаймні для доктора Гегемана. І він зробив цю філософію своєю власною, зрештою, у трохи ширшій інтерпретації: дивись, яка слабка, жалюгідна, неповноцінна людина!
Гегеман знав, що про містера Патріка в дипломатичних колах ходила інша слава. Його називали космополітом: американець за походженням, ірландець за національністю, пиха — англійська, скупість — шотландська, переконання — німецьке, смак — французький.
Honni soit qui mal y pense[7].
Це гасло ордена підв'язки, зрештою, висіло у робочому кабінеті Патріка. Без причини, звичайно. Воно не правило за підпис (звичайно ж, ні) до непристойної картини, та й сам містер Патрік не потребував такого виправдання. Чоловік без будь-якої пристрасті і, як здавалось, без емоцій, він наче економив на своїх почуттях.
Доктор Гегеман поїхав до нього. Цього за рангом йому не годилося робити, це було нижче від його рівня, але необхідність примусила. Як правило, радник міністерства посилав у таких випадках спочатку своїх людей, або, ще краще, викликав до себе, як говорив він іноді в колі довірених людей.