Не відводячи очей, професор Мейволд спитав:
— Ви бачили цю фотографію ще до зустрічі з офіцером СС у Південній Франції?
— Так.
— І вас не здивувало, що вам раптом передали вітання від О'Дейвена?
— Я доклав зусиль, аби не показати цього. Але ж ви розумієте, що його прізвище мені випалили небезпідставно.
Посол і офіцер СС говорили, між іншим, про те, щоб знайти відповідну особу, яка могла б, так би мовити, виступити в ролі посередника між Німеччиною та Ірландією. Посередника не в мовному, а в політичному відношенні.
— Для цього потрібна була людина з великим авторитетом в Ірландії, чия політична репутація не ставилася б під сумнів і яку можна було б використати, мов рекламу для нацистів.
— Щось подібне. Але такі міркування висловили німці, це я хотів би особливо підкреслити. Тому й було названо ім'я О'Дейвена. Я можу лише підтвердити, що в нас на батьківщині, особливо серед простого люду, він був дуже популярний. Але хіба це мало значення? Стюарт Джеймс О'Дейвен був мертвий. І тут мого партнера прорвало. Він, мовляв, не мертвий, а живе собі, розкошуючи, в Берліні й готовий виконувати потрібну роботу, якщо ірландський уряд згоден.
— Ви коли-небудь бачили його?
— Прохання моє відхилили. Спершу німці. Потім і наш уряд порекомендував мені облишити ці спроби.
— Отже, О'Дейвена ви не бачили?
— Як посол Ірландії в Іспанії, ні.
— А як приватна особа, неофіційно?
— Неофіційно я… Неофіційно я таки познайомився з людиною на ймення Стюарт Джеймс О'Дейвен. Але це був не наш О'Дейвен. Схожий на нього, приблизно його віку, але не він.
— То хто ж то був? Шахрай, якому дали ім'я О'Дейвена?
— Такого я не можу твердити беззастережно. Може, він і справді так звався. Адже в Ірландії не один Мейволд, не один Керней.
Професор кивнув. Сидів він нерухомо, заплющивши очі. Тихо спитав:
— Де ви бачили псевдо-О'Дейвена, містере Керней?
— Цього я не хотів би казати. Наш уряд велів мені уникати особистих зустрічей. Я діяв на власний страх і ризик.
— А коли це було?
— У тому ж самому сороковому році.
— Ви його тільки бачили? Чи й розмовляли з ним?
— Я вже сказав, що не хотів би про це давати детальних пояснень.
Професор Мейволд кивнув знову. Але цього разу вже подивився на Кернея.
— А що сталося з американським журналістом? Оскільки ви знаєте мій рукопис, то знаєте, що він неодноразово зустрічався зі Стюартом Джеймсом О'Дейвеном, ірландським диктором радіомовлення у Берліні. Американець ніколи не сумнівався, що це справжній О'Дейвен.
— Ніхто не сумнівався, пане професор. Навіть усі ірландці, які слухали його радіопередачі, були переконані, що до них звертався їхній земляк. Але що це доказує?
— Дещо таки доказує, безперечно. Хоч би те, що ця людина в Берліні, очевидно, дуже любила наш народ і добре його знала. Не лише тому, що так блискуче оволоділа гаельською мовою. Всю нашу історію, наші традиції, навіть наївні дитячі вірші — усе він використовував у своїй роботі. Ви ж знаєте, яку послугу він зробив цим репертуаром антигітлерівській коаліції. — Мейволд підвівся, пройшов туди-сюди по кімнаті. — Якщо лише добре подумати, то чи не заслуговує ця людина такого самого визнання й такої самої вдячності, які належало б висловити й О'Дейвену? Отже, не О'Дейвен, а хтось інший наважився на цю небезпечну гру й заплатив своїм життям. Та хіба наслідки роботи зменшились? Звичайно ви маєте слушність, розділ мені треба переробити. Зрештою, зміни стосуватимуться лише деяких місць. Власне, скрізь там, де зазначено ім'я О'Дейвен, я додам: «або та людина, котра видавала себе за нього». Це на кілька годин роботи. Решта все залишиться. Навіть кінцівка розділу й останнє повідомлення «Grobdeutsche Rundfunk»[10]. Ірландською мовою двадцять п'ятого лютого сорок п'ятого року, коли незнайомий голос, який вийшов в ефір, дав перекручений код. Ви пригадуєте: мир, могила, підвал, склеп? Усе це залишиться. Залишиться і спадщина, спадщина О'Дейвена, чи, якщо хочете, людини, котра себе за нього видавала. Що ви на це скажете, містере Керней?
Колишній посол слухав з явним подивом. Може, навіть;і неприємним відчуттям, бо на лобі в нього прорізалася зморшка невдоволення. Минуло кілька секунд, перш ніж він відповів.
— Я, звичайно, не можу давати вам якихось інструкцій, — сказав він підкреслено мляво, наче це дуже мало обходило його, — але чи не легковажно ви чините?
— Чому? Основна помилка в моїй книжці, про яку ви сказали, буде усунена. З вашою допомогою, за що я вам щиро вдячний. Не бачу причини…