Сьогодні усі дівчата гарні, хоч на котру поглянь. Тому що всі вони примудряються приховувати свої ґанджі. Наше завдання полягає в тому, щоб зазирнути за кольорові лінзи, накладні вії, грубий шар рум’янку, темні сукні, що скрадають повноту, еластичні пояси, що підтягують живіт, бюстгальтери «Вандербра», що кидають виклик Ньютонові (Ісаакові, а не Гельмутові), ліпосакції і ринопластики, а також гіалуронову кислоту, яку вони впорскують собі в губи від шістнадцяти років. Нам спритно розставляють пастки, застосовуючи все знаряддя з арсеналу пакування: фахове рекрутування полягає в умінні відчувати різницю поміж добротним продуктом і замаскованою заполохою. Ми не маємо права на помилку. Помилки коштують нам добрячий гріш: квитки на літак, помешкання в Парижі, підготовка портфоліо, дороге шампанське в коробках, а ще ж дурман, якщо не згадувати про те, що просто недобре перевантажувати наших букерів, щоб за рік по тому відправити у рідну тундру ще один гурт чамренних і депресивних Наташ з кружалами попід очима. Еге ж, і справді, хіба нам робити нема чого, а тільки пестити майбутніх виконавиць леп-дансу в якомусь там Єкатеринбурзі чи Калінінграді? Наші найліпші люди (Девід Кейн з «Резервуар Топс», Жан-Франсуа Блондель з «Мелоді», Джон Вегас і Бертран Фоллі з «Арісто», Андрій Крапоткін зі «Старсистем», Ксав’є Антуан з «Марілу» і хлопці з агенції «Люм’єг» у Сан-Паулу) за десять секунд визначать вам обсяги хоч якої незнайомки. Ночами я розважався, підходячи до дівчат і кидаючи їм в обличчя сакраментальні числа: «Let mе guess[3] — 85-59-81» (часом я казав їм приємніші речі, щоб сподобатися: «One meter seventyeight? Forty-nine kilos?»[4]). Надворі лютувала хуртовина; вбиральня у «Фірсті» вражала керамічними кахлями від Труссарді; перед «Воґ-кафе» трусилися на морозі кінні таксисти, щоб за двісті рублів одвезти мене, п’яного мов чіп, до «Галереї». Деколи я трусився в унісон з цією феєричною декорацією, її білина надавала всьому, що ще можна було розгледіти, чарівної аури, й тоді мені здавалося, наче світ довкола напрочуд гарно влаштований.
Мені слід було запопасти дівчат до того, як їх загарбає нафтовий магнат чи банкір і на них проллється золотий дощ. Здобувши авто чи помешкання, вони відразу перестають працювати. Зачекайте, любий панотченьку, я ж не кажу, що мені траплялися тільки хвойди, ці бідолашки просто використовують те знаряддя, що у них є під рукою. В Москві так: хто не встиг, той запізнився, тож треба набирати хутко і вишукувати юних створінь. Ось, наприклад, Анна Кузнєцова, зірка «Авант Ейдженсі», яку випорпали у селі Медведцево. Анні лишень сімнадцять років, та її кар’єра вже добігла краю. Таня Дягілєва готується до стрибка, маючи в запасі світлини Девіда Сімса, які той зробив місяць тому… Одрі Марне почала в чотирнадцять років і тепер знімається в кіно й робить прикраси, а кар’єру топ-моделі вона вже завершила… Авжеж, панотченьку, я був шпигуном на Лебединій війні. Представляючи своїх супутниць, мої колеги-вербувальники відразу ж казали, якого вони віку.
— Надя, п’ятнадцять років.
— May I introduce to you Ульяну, 14 years old.[5]
— Ти знайомий зі Світланою, їй тринадцять?
— Гаразд, ти виграв, здаюся.
Приїхавши до Росії, я повсякчас замислювався над тим, як низько ладен я упасти. Легальний вік для сексу — п’ятнадцять років, та всі ми добре знаємо, що вони починають джиґатися в тринадцять років чи чотирнадцять; якщо раніше, то це вже збочення. А де лежить межа дозволеності світлин, рекламних роликів, вебкам-послуг, показів білизни і шкірних тестів? Напевне, тільки мене непокоїло зростання педофілізації нашої галузі. А оскільки мої колеги вважали, що все це нормально, то я і незабаром перестав тим перейматися. І сумлінно працював, успішно викликаючи у всіх чоловіків на світі бажання спати з дітлахами.
Я постійно гриз нігті, дивлячись спідлоба на неповнолітніх, тож у мене виріс горб. Вишукував я найбільш цнотливих, сподіваючись, що не бажатиму їх. І джиґався з ними, щоб не цілувати їх. У мене складалося враження, що я пораю глянсовий папір. Приємно було пом’яшкорити трохи ляль з журнальних світлин. У мене виробився загартований погляд чоловіка, який перейшов од фрустрації до пересиченості. Моя ретельно обдумана байдужність страшенно подобалася юним моделькам. Вештаючись із вечірки на вечірку в товаристві найвродливіших гарняток на світі, я повсякчас ковтав пігулки. Подумати лишень, колись чоловіки погоджувалися страждати! Що ж, наше покоління рішуче проти цього. Ось я особисто, коли мене охоплює журба, відразу ж заживаю пігулку. Я виріс під наркозом, та це ще нехай, кепсько те, що я геть не знав, яка жінка мені потрібна і що мені треба в житті. Сучасне суспільство вважає, що без вияву волі можна обійтися, та насправді як не знаєш, що тобі треба, то це поважна проблема. Наша цілі стають дедалі невиразніші. Без мрій ми стали сумними тваринами, блудними мандрівцями. Як не пустка, то манівці. Першої хвилі це навіть приємно, ото так буває в незнайомому місті, коли звертаєш не на ту вулицю і користуєшся несподіваною нагодою, щоб повештатися, зволікаєш, перш ніж спитатися дороги в перехожих чи просто дивишся на хмари, наче бичок, який пасеться на луках. Аж ось і паніка не забарилася. Нервово порпаєшся в кишенях, шукаючи мапу або джі-пі-ес-навігатор. Набридаєш тубільцям. Ловиш таксі. Мало кому вистарчить мужності заблукати насправді. Принаймні в моїх планах такого не було. На сорокаріччя я отримав подарунок — самотність. Яке це нелегке діло, бути вільним. Воля — це тягар, та її можна приручити, як і страх смерті. І вам, у Росії, це відомо ліпше, ніж будь-де.