Генрі усміхнувся.
— Я ревнував до нього. Він монополізував вас із Джемі на все літо, а я мусив їхати додому одразу по закінченні шкільних занять. У мене вдома гратися не було з ким.
Джін-Луїза затихла. Час зупинився і поволі поплив у зворотний бік. Тоді чомусь завжди було літо. Генк повертався до магері й не провідував їх, і Джемі доводилося задовольнятися товариством молодшої сестри. Дні були довгі, Джемі виповнилося одинадцять, і все йшло за звичним порядком. Брат і сестра спали на задній веранді, в найпрохолоднішому місці в усьому домі. Спали там від початку травня і до кінця вересня. Джемі, який прокидався на світанку й одразу починав читати у себе на розкладайці, тицьнув Джін-Луїзі в обличчя футбольний журнал і спитав: «Хто це, Скауте?»
«Джонні Мак Браун[18]. Може, пограємося?»
Джемі помахав перед нею сторінкою:
«А тоді хто це?»
«Ти»,— відповіла вона.
«Гаразд. Клич Ділла».
Ділла кликати не було потреби. Затремтіла капуста на городі міс Рейчел, застогнав паркан у дворі, і Ділл уже тут. Ділл був свого роду дивиною: родом з Меридіана, штат Міссісіпі, він добре знався на тому, як треба жити в цьому світі. Щоліта він приїздив до Мейкома гостювати у своєї двоюрідної бабусі, яка мешкала по сусідству з Фінчами. Ділл був низенький, кремезний, білоголовий, з обличчям янгола і хитрістю горностая. Він був на рік старший за Джін-Луїзу, проте вона була вища за нього на цілу голову.
«Привіт,— сказав Ділл.— Граємося сьогодні у Тарзана. Тарзаном буду я».
«Який з тебе Тарзан»,— пхикнув Джемі.
«Я — Джейн»,— сказала Джін-Луїза.
«А я не хочу більше бути мавпою,— заявив Ділл.— Вічно мені доводиться грати мавпу».
«Тоді що, ти будеш Джейн? — спитав Джемі й натягнув штани.— Граймося в Тома Свіфта. Я — Том».
«А я Нед»,— закричали Ділл і Джін-Луїза водночас.
«Не будеш ти Недом»,— це вже вона Діллові.
Ділл аж розчервонівся.
«Скауте, ти завжди забираєш собі другу головну роль. А я ніколи не буваю другим головним героєм».
«Хочеш посперечатися?» — спитала вона чемно, але стиснула кулаки.
Тут утрутився Джемі.
«Можеш бути містером Деймоном, Ділле. Він кумедний і в кінці всіх рятує. А ще він повсякчас щось благословляє».
«Благословен мій страховий поліс,— Ділл засунув великі пальці за уявні підтяжки.— Ну, гаразд».
«Що будемо розігрувати? — спитав Джемі.— „Аеропорт в океані“ чи „Летючу Машину“?»
«Вони мені всі набридли,— сказала Джін-Луїза.— Вигадай сам якусь історію».
«Добре. Скауте, ти будеш Недом Ньютоном. Ти, Ділле,— містером Деймонодо. Ну от, Том у своїй лабораторії працює над одним приладом, який може бачити крізь кам’яні стіни, і тут приходить отой чоловік і каже: „Містере Свіфт!“ Я — Том, тож я кажу: „Так, сер“, а...»
«Ніщо не може бачити крізь кам’яну стіну»,— перервав його Ділл.
«А ця штукенція може. Коротше, цей чоловік заходить і каже: містере Свіфт!»
«Джемі,— сказала Джін-Луїза,— якщо буде цей чоловік, то нам потрібен хтось іще. Хочеш, я збігаю по Беннета?»
«Ні, цей чоловік з’являється ненадовго, я просто перекажу його роль. Починати історію повинна ти, Скауте...»
Роль «того чоловіка» зводилася до повідомлення молодому винахіднику, що один знаменитий професор уже тридцять років пропадає у Бельгійському Конго і прийшов час його звідти витягти. Ясна річ, він звернувся по допомогу до Тома Свіфта і його друзів, і Том радо ухопився за ймовірну пригоду.
Всі троє залізли у Летючу Машину — широкі дошки, які вони давним-давно прибили до найтовстіших гілок платана.
«Тут нагорі страшенно гаряче,— промовив Ділл.— Ух-ух-ух».
«Що?» — здивувався Джемі.
«Кажу, тут страшенна спека, бо ближче до сонця. Благословенні мої довгі кальсони».
«Та ні, Ділле. Що вище піднімаєшся, то холодніше стає».
«А я думаю, що стає гарячіше».
«А от і ні. Що вище, то холодніше, бо повітря розріджується. А тепер ти, Скауте, кажи: Томе, куди ми прямуємо?»
«Я гадав, що ми вирушили до Бельгії»,— здивувався Ділл.
«Ви мусити спитати про це, бо той чоловік сказав тільки мені, а я ще вам не переповів, зрозуміло?»
«Зрозуміло».
Коли Джемі розтлумачив їм їхню місію, Ділл спитав: «Якщо цей професор так довго пропадав, звідки відомо, що він не загинув?»
«Той чоловік розповів, що прийшов сигнал із Золотого Берега: професор Віґінс перебуває...» — почав пояснювати Джемі.
«Якщо від нього приходять звістки, чого ж вважають, що він пропав?» — втрутилася Джін-Луїза.
«...що він перебуває у загубленому племені мисливців за головами,— відмахнувся від неї Джемі.— Неде, маєш гвинтівку з рентгенівським прицілом? Кажи — маю».
Вона сказала: «Маю, Томе».
«Містере Деймон, ви запасли достатньо провізії на Летючій Машині? Містере Деймон!»
Ділл рвучко став струнко.
«Благословенна моя скалка, Томе. Так, сер!!! Хе-хе-хе!»
Діти приземлилися на околицях Кейптауна, і вона заявила Джемі, що він вже цілих десять хвилин не давав їй ніяких реплік і вона далі не гратиметься, якщо він такий.
«Гаразд, Скауте, кажи: Томе, ми не можемо гаяти час. Прямуймо у джунглі».
Джін-Луїза повторила за ним.
Діти обійшли двір, вирубаючи тропічні зарості, подеколи зупиняючись, щоб підстрелити заблукалого слона або вступити в бій з племенем канібалів. Джемі очолював експедицію. Іноді він гукав: «Назад!» — і діти падали долілиць на теплий пісок. Одного разу він урятував містера Деймона від падіння у водоспад Вікторія, а Джін-Луїза стояла осторонь і злилася, бо їй випало тільки тримати мотузку, якою обв’язався Джемі.
Нарешті Джемі крикнув: «Ми майже на місці, тож уперед!» — і вони побігли до гаража — селища мисливців за головами. Джемі впав навколішки і почав жестикулювати, як заклинач змій.
«Що це ти робиш?» — спитала вона.
«Цить! Приношу жертву».
«Ти наче хворий,— промовив Ділл.— А що таке жертва?»
«Її треба принести, щоб мисливці за головами нам не зашкодили. Дивись, он вони!» І Джемі тихо загудів: «Буджа-буджа-буджа»,— і наш гараж переповнився дикунами.
Ділл так закотив очі, що стало моторошно, закляк і впав на землю.
«Вони поцілили у містера Деймона!» — заволав Джемі.
Удвох Джемі з Джін-Луїзою витягли твердого як колода Ділла на осоння. Зірвали листя з інжиру й обклали ним Ділла з голови до ніг.
«Гадаєш, це допоможе, Томе?» — спитала вона.
«Можливо. Поки що важко сказати. Містере Деймон! Отямтеся!» — і Джемі вдарив Ділла по голові.
Ділл сів, скинувши з себе все листя.
«Припиняй-но, Джемі Фінчу,— сказав він і знову розпластався на землі.— Я не збираюся тут розлежуватися. Сонце сильно пече».
Джемі почав робити якісь загадкові паси над головою Ділла, неначе папа римський.
«Поглянь, Неде, він оговтується».
Повіки Ділла затремтіли, й очі розплющилися. Він підвівся і пройшов, хитаючись, двором, бурмочучи собі під ніс: «Де я?»
«Ти тут, Ділле»,— відізвалася Джін-Луїза стурбовано.
Джемі скривився.
«Так неправильно. Кажи: містере Деймон, ви заблукали у бельгійському Конго, де вас зачаклували. Я — Нед, а оце Том».
«Ми також заблукали?» — спитав Ділл.
«Блукали повсякчас, поки на тебе діяли чари, але зараз уже на правильному шляху. Професор Віґінс прив’язаний до стовпа отам у хатині, й нам потрібно його визволити...»
Професор Віґінс так і залишився прив’язаним — Келпурнія розігнала всі чари, вистромившись із вікна і загукавши: «Хто хоче лимонаду? Вже пів на одинадцяту. Ану, біжіть попийте, бо зваритеся живцем на такому сонці!»
Келпурнія поставила три великі склянки і повний глек лимонаду біля виходу на веранду: це забезпечувало затінок бодай на п’ять хвилин. Лимонад до опівдня був влітку щоденною традицією. Діти проковтнули по три повні склянки кожен і зрозуміли, що до обіду часу купа, а робити нема чого.