— Отже, ти кажеш...— голос батька звучав поблажливо.
— Так, сер. Я кажу, що небагато тямлю в управлінні чи економіці, та й не хочу в цьому розбиратися, але я добре знаю, що Федеральний уряд для мене, одного маленького громадянина,— це, головним чином, похмурі коридори, у яких ми безкінечно чекаємо. Що далі, то довше ми чекаємо і більше втомлюємося. Оці старі мухомори на фото все розуміли — але зараз, замість проводити це належним чином через Конгрес і законодавство штатів, коли ми намагалися все виправити, ми тільки полегшуємо їм організацію нових коридорів і довшого очікування...
Батько випростав спину і засміявся.
— Ну я ж казала тобі, що зовсім на цьому не розуміюся.
— Доню, та в тебе такий консерватизм стосовно штатів, що Рузвельт поруч з тобою видається лібералом.
— Я консерватор?
— Тепер, коли я адаптувався до жіночої логіки, гадаю, ми з тобою віримо в одне й те саме.
Джін-Луїза вже майже воліла стерти з пам’яті все, що тут бачила й чула, втекти назад до Нью-Йорка і перетворити батька на спогад. Спогад про них трьох — Атикуса, Джемі та її саму, коли життя було зрозуміле і люди не брехали. Але вона не дасть йому піти на компроміс зі злочином. Не дозволить погіршувати злочин ще й лицемірством.
— Атикусе, якщо ти віриш у все це, чому ж ти не чиниш по справедливості? Тобто, хоч який паскудний був цей Верховний суд, але ж треба з чогось починати?
— Ти хочеш сказати, що як Суд таке ухвалив, ми мусимо це рішення прийняти? Ні, мем. Я на це дивлюся інакше. Якщо ти гадаєш, що я, як один з громадян, збираюся здатися без боротьби, ти дуже помиляєшся. Як ти сама сказала, Джін-Луїзо, в нашій країні існує лише одна річ, вища за Верховний суд, і це Конституція.
— Атикусе, ми не розуміємо одне одного.
— А ти ухиляєшся від чогось важливого — від чого?
«Темна вежа. Чайлд Роланд до темної вежі прийшов. Література старших класів. Дядько Джек. Тепер я згадала».
— Від чого? Я намагаюся сказати, що не схвалюю того, як вони це зробили, і смертельно боюся, думаючи про це, але вони мусили це зробити. Проблема була у них під носом, і вони змушені були так вчинити. Атикусе, прийшов час уже й нам діяти по справедливості.
— По справедливості?
— Так. Дати їм шанс.
— Неграм? Думаєш, вони не мають шансів?
— Не мають, сер.
— А що заважає негрові їхати куди йому заманеться і шукати те, чого він хоче?
— Питання некоректне, сер, і ви це чудово знаєте! Мене вже нудить від цих подвійних моральних стандартів.
Він допік її, і вона показала, що їй боляче. Але вдіяти нічого не змогла.
Батько взяв олівець і постукав ним по столу.
— Джін-Луїзо,— промовив він,— тобі ніколи не спадало на думку, що так не буває, щоб серед людей цивілізованих жила купа відсталого люду, і при цьому був соціальний рай?
— Не пересмикуй, Атикусе, й облиш на хвилину свою соціологію. Звісно, я все це знаю, та колись я чула і дещо інше. Я чула гасло, яке закарбувалося у мене в голові. Я чула: «Рівні права усім, особливих привілеїв нікому», і для мене воно означало лише те, що означало. А означає воно не верхню карту з колоди — для білих, а нижню карту з колоди — для чорних, воно...
— Подивімося на проблему таким чином,— запропонував батько.— Ти усвідомлюєш, що негритянське населення відстале, правильно? З цим ти погоджуєшся? Тобі відомі всі підтексти слова «відсталий»?
— Так, сер.
— Ти усвідомлюєш, що переважна більшість негрів тут, на Півдні, не в змозі повною мірою поділяти з нами всю відповідальність громадянина і чому саме?
— Так, сер.
— І все одно ти хочеш, щоб вони мали всі привілеї повноцінного громадянина?
— Чорт забирай, ти ж усе геть перекручуєш!
— Не варто чортихатися. Просто поміркуй: округ Ебот, на тому боці річки, має великі проблеми. Його населення майже на три чверті — негри. Населення, яке має право голосу, становить уже мало не п’ятдесят на п’ятдесят, через оту їхню велику середню школу. Якщо баланс порушиться, що станеться? Округ не втримає всіх органів, бо якщо у голосуванні негри переможуть білих, тоді в кожній установі матимемо негрів...
— Звідки у тебе така впевненість?
— Доню,— відповів він.— Попрацюй головою. Коли вони голосують, вони голосують цілими блоками.
— Атикусе, ти мені нагадуєш отого старого видавця, який послав редакційного художника висвітлювати іспано-американську війну. «Ви малюйте картинки. Я війну зроблю сам». Ти такий самий цинік, як і він.
— Джін-Луїзо, я лише намагаюся викласти тобі просту істину. Ти мусиш бачити як те, що є, так і те, що мало би бути.
— Чому ж ти тоді не показував мені те, що є, коли я малою сиділа у тебе на колінах? Чому тоді, так необережно читаючи мені історію і книжки, що, як я гадала, багато для тебе важили, чому тоді ти не показав мені, що всюди стоять загорожі з написом «Тільки для білих»?
— Ти непослідовна,— спокійно зауважив батько.
— Чому ж?
— Ти останніми словами паплюжиш Верховний суд, а потім робиш розворот кругом і говориш, як НАСПКН.
— Господи милосердний, та я ж розлютилася на Верховний суд не через негрів. Негри просто підняли питання, але сердилася я не за це. Мене обурило те, що робиться з десятою поправкою, та увесь їхній розпливчастий менталітет. Негри лише...
Випадкові у цій війні... твоїй власній, особистій війні...
— Ти вступила в ряди НАСПКН?
— Ліпше б ти дав мені ляпас! Атикусе, заради Бога!
Батько зітхнув. Зморшки навколо рота запали ще глибше. Руки з розпухлими суглобами крутили жовтий олівець.
— Джін-Луїзо, дозволь мені дещо сказати тобі просто зараз, прямо і чесно. Я — людина старомодна, але в оце я вірю щиросердно. Я джефферсонівський тип демократа. Знаєш, що це таке?
— Тю, я гадала, що ти голосував за Ейзенхауера[46]. А Джефферсон[47] належав до стовпів Демократичної партії.
— Повертайся до школи,— сказав батько.— Єдине, що Демократична партія сьогодні має спільного з Джефферсоном, це його портрети на партійних бенкетах. Джефферсон вважав, що повне громадянство — привілей, який кожен має заслужити, громадянство не можна легко надавати чи легко забирати. Чоловік не може отримати право голосу просто тому, що він чоловік,— так думав Джефферсон. Він мусить усвідомлювати свою відповідальність. Право голосу, за Джефферсоном, це дорогоцінний привілей, який чоловік здобуває для себе — в умовах толерантної економіки.
— Атикусе, ти переписуєш історію.
— Зовсім ні. Тобі б не завадило звернутися до минулого і подивитися, у що саме вірили наші батьки-засновники, а не покладатися на те, що про їхні переконання говорять і пишуть наші сучасники.
— Може, ти й послідовник Джефферсона, але ти не демократ.
— Як і сам Джефферсон.
— Хто ж ти тоді — сноб чи що?
— Так. Мене можна назвати снобом, коли йдеться про уряд. Я волів би, щоб мені дали спокій і не втручалися у мої особисті справи в умовах толерантної економіки, я волів би, щоб мій штат сам давав собі раду без вказівок він НАСПКН, яка майже нічого не знає про наші справи, а цікавиться ними ще менше. Ця організація спричинила більше проблем за останні п’ять років...
— Атикусе, вони жодним чином не причетні до того, що я тут побачила за останні два дні. Ми самі причетні.
— Ми?
— Так, сер, ми. Ти. Хіба бодай хтось у цих суперечках і сутичках, у пафосних виступах про права штатів і про урядові структури, які нам потрібні, хіба бодай хтось подумав, як допомогти неграм? Наш потяг пішов, Атикусе, ми запізнилися. Ми собі сиділи і дозволили НАСПКН з’явитися, тому що нас розсердив Верховний суд, який робив не те, що мусив — на нашу думку — робити, а потім ми почали галасувати: то негри винні! Звинувачували негрів, тому що обурилися на уряд. А коли ситуація загострилася, ми просто втекли. Замість спробувати допомогти їм розібратися, як жити з отим рішенням, ми відступили, як Бонапарт. Здається, це вперше в нашій історії ми втікали, а коли ми втекли, ми програли. Куди можуть піти негри? До кого звернутися? Упевнена, ми заслуговуємо на все, що отримуємо від НАСПКН,— і навіть на більше.
47
Томас Джефферсон (1743-1826) — третій президент США, автор Декларації незалежності США, демократ.