Доктор Фінч тримав цигарку трьома пальцями, задумливо її роздивляючись.
— Ти не відрізняєш чорних від білих, Джін-Луїзо. Так завжди було, так завжди з тобою буде. Людей ти розрізняєш за зовнішністю, за розумом, за характером тощо. Ти ніколи не дивилася на людей як на расу, навіть нині, коли расові питання стали такі пекучі, ти не в змозі мислити в расовому аспекті. Ти бачиш просто людей.
— Але, дядьку Джеку, я ж не біжу одружуватися з негром абощо.
— Знаю; я сам майже двадцять років займався практичною медициною, тому, боюся, оцінюю людей за мірою їхніх страждань, але я ризикну зробити невеличку заяву. Ніде на світі не прописано, що як ти ходиш до школи з одним негром або з цілою їх ватагою, ти обов’язково схочеш одружитися з кимось із них. Це один з тамтамів, у які б’ють білі расисти. Скільки змішаних шлюбів ти бачила в Нью-Йорку?
— Дуже мало, як на те пішло. Відносно, звичайно.
— Ось тобі й відповідь. Білі расисти насправді дуже кмітливі. Якщо їм не вдається залякати нас ідеєю вродженої меншовартості, вони упаковують її в смердюче простирадло сексу, бо добре знають, що саме цього бояться найбільше в глибині душі наші місцеві фундаменталісти. Вони намагаються посіяти жах серед матусь-південок: а раптом їхні діти, коли виростуть, закохаються у негрів? Якби вони самі не витягли на світ божий цю проблему, ніякої проблеми і не було б. А якби ця проблема й виникла, вона б розв’язалася на місцевому рівні. НАСПКН має тут багато за що відповісти. Але білі расисти бояться здорового глузду, оскільки знають, що здоровий глузд візьме над ними гору. Упередження, брудне слово, і віра, чисте слово, мають дещо спільне: обидва починаються там, де закінчується розум і здоровий глузд.
— Доволі дивно, правда?
— Одна з дивовиж нашого світу,— доктор Фінч підвівся з дивана і загасив цигарку в попільничці на столику.— А тепер, юна леді, відвезіть мене додому. Вже майже п’ята. Час їхати тобі забирати батька.
Джін-Луїза мало не підскочила.
— Забирати Атикуса? Та я ж йому вже ніколи не зможу подивитися в очі!
— Слухай, дівчино. Ти мусиш відкинути свою двадцятирічну звичку — і відкинути негайно. Починай просто зараз. Гадаєш, Атикус накинеться на тебе з лайкою?
— Після всього того, що я йому наговорила? Після...
Доктор Фінч грюкнув ціпком по підлозі.
— Джін-Луїзо, ти взагалі знайома зі своїм батьком?
«Ні. Не знайома». Вона була перелякана на смерть.
— Думаю, твій приїзд стане для нього сюрпризом.
— Дядьку Джеку, я не можу.
— Не смій казати мені «не можу», дівчисько! Почую ще раз — і так тебе бехну цим ціпком, що повік не забудеш!
Вони рушили до машини.
— Джін-Луїзо, ти колись думала повертатися додому?
— Додому?
— Буду безмежно вдячний, якщо ти не повторюватимеш останнє слово кожного мого речення. Додому. Так, додому.
Джін-Луїза широко всміхнулася. «Він знову став колишнім дядьком Джеком!»
— Ні, сер.
— Тоді, навіть ризикуючи перевантажити тебе, хочу попросити, щоб ти взяла на себе труд поміркувати про це. Можливо, тобі це не відомо, але тут для тебе є місце.
— Хочеш сказати, що я потрібна Атикусу?
— Не зовсім. Я думав про Мейком.
— О, це буде просто досконало: на одному боці — я сама, на другому — всі решта. Якщо життя — це безперервний плин отих розмов, яких я наслухалася сьогодні вранці, сумніваюся, що я тут потрібна.
— Ти прогледіла дещо, притаманне нашим краям. Тебе вразило б, якби ти дізналася, скільки людей стоять саме на твоєму боці, якщо бік — правильне слово. Ти зовсім не якась особлива. У наших лісах повно людей, схожих на тебе, але нам потрібна саме ти.
Джін-Луїза завела машину і виїхала заднім ходом на вулицю.
— Але що ж я можу зробити? Побороти їх я не в змозі. В мене вже не лишилося сил...
— Я не мав на увазі боротьбу, я мав на увазі просте життя: ходити вранці на роботу, повертатися ввечері додому, зустрічатися з друзями.
— Дядьку Джеку, не можу я жити у місці, з яким я не в злагоді та яке не в злагоді зі мною.
— Гм, лорд Мельбурн сказав...
— Якщо ти скажеш бодай слово про лорда Мельбурна, я зупиню машину і викину тебе на вулицю, чуєш! А я ж знаю, що ти терпіти не можеш ходити пішки — ти ледь спромагаєшся дійти до церкви і назад і вигуляти у дворі свою кицьку. Викину тебе на вулицю, навіть не сумнівайся!
Доктор Фінч зітхнув.
— Ти аж надто агресивно ставишся до немічного дідугана, але якщо й надалі хочеш перебувати у невігластві, це твоє право...
— Немічний дідуган, тої самої! Немічний, як крокодил! — Джін-Луїза торкнулася свого рота.
— Добре, добре, як не даєш мені зацитувати, що сказав Мельбурн, перекажу своїми словами: час, коли твої друзі потребують тебе, це час, коли вони помиляються. Вони не потребують тебе, коли праві.
— Що це означає?
— Те, що необхідна певна зрілість, щоб жити на Півдні в наші дні. Ти ще не маєш такої зрілості, але якийсь натяк на неї вже з’явився. Тобі бракує упокорення духу...
— Я гадала, що страх божий є початком мудрості.
— Це одне й те саме. Упокорення.
Вони під’їхали до дядькового будинку. Джін-Луїза зупинила машину.
— Дядьку Джеку,— сказала вона.— Як мені бути з Генком?
— Зрештою, роби те, що хочеш.
— Дати йому піти?
— Угу.
— Чому?
— Він тобі не пара.
«Кохайся з ким хочеш, одружуйся з рівнею»,— пригадала вона.
— Слухай, я не збираюся обговорювати з тобою відносні заслуги бидла...
— Я зовсім не це мав на увазі. Ти мене втомлюєш. Я хочу їсти.
Доктор Фінч, простягнувши руку, вщипнув її за підборіддя.
— На все добре, міс,— промовив він.
— Чому ти сьогодні так переймався моїми справами? Я ж знаю, що для тебе ціле діло вийти з дому.
— Тому що ти — моє дитя. Ви з Джемі були дітьми, яких я ніколи не мав. Ви двоє дали мені дещо багато років тому, і я намагаюся сплачувати свої борги. Ви двоє допомогли мені...
— Як це, сер?
Брови доктора Фінча поповзли вгору.
— Невже ти не знала? Невже Атикус тобі так нічого і не розказав? Дивно, що навіть Сандра... Господи Боже, я думав, увесь Мейком про це знає.
— Про що знає?
— Що я був закоханий у твою матір.
— У мою матір?
— Так! Коли Атикус з нею одружився, а я приїхав додому з Нешвіла на Різдво, то закохався в неї до нестями. Я і досі її кохаю — невже ти цього не знала?
Джін-Луїза поклала голову на кермо.
— Дядьку Джеку, мені так за себе соромно, я просто не знаю, що діяти. Я верещала, немов... та я ладна себе прибити.
— Я б не робив цього на твоєму місці. Досить з нас самогубств на один день.
— І весь цей час ти...
— Так, звісно, люба.
— Й Атикус усе знав?
— Певна річ.
— Дядьку Джеку, я почуваюся такою жалюгідною!
— Я цього зовсім не хотів. Ти ж не сама, Джін-Луїзо. Ти не якась особлива. А тепер їдь по свого батька.
— І ти можеш отак просто про це говорити?
— Угу. Отак просто. Як я сказав, ви з Джемі були для мені дуже дорогі — ви були моїми вимріяними дітьми, але, як сказав Кіплінг, це вже зовсім інша історія... завітай до мене завтра, і ти побачиш серйозного чоловіка.
Дядько був єдиний з усіх, кого вона знала, хто міг перефразувати трьох авторів у одному реченні, й це мало сенс:
— Дякую, дядьку Джеку.
— Тобі дякую, Скауте.
Доктор Фінч виліз із машини і зачинив дверцята. Потім просунув голову у віконце, підвів брови і продекламував вишуканим тоном:
Вже на півдорозі до середмістя Джін-Луїза пригадала кінець вірша.
Натиснувши на гальмо, вона вистромилася з віконця і гукнула до худорлявої фігури у далечині: