На незнайомій території.
Два великі особняки за високими парканами – звідки вони могли тут узятися? Де гігантський горіх? Його пахуче листя мама залишала в шафі, щоб молі не було… Де стара яблуня з низьким розлогим віттям? Он там був горіх, а там – яблуня, а там – де ж воно? – має бути їхнє вікно… Праворуч, де виступ будинку. Нема там вікна, і підходу до брами нема.
Дівчата мало не наштовхнулися на неї, коли вона стала як укопана. Це зовсім інший двір. Вона ніколи тут не жила. Все чуже й незнайоме до сліз.
Під потрійне «ну що?» мовчки повернула назад, через браму, на вулицю. «Це не тут?… Ти помилилася?…» – дівчата дріботіли за нею, повертали за її поглядом голови. Он їхній балкон, усе правильно, вона щойно вийшла з сусідньої брами, з того місця, де був її двір. З-за того балконного поруччя одного дощового дня вона стежила, як прибуває вода між будинками, як сіра річка заповнює вулиці, зупиняє машини, хлюпоче під вікнами молочної крамниці і як чоловік, скинувши взуття й засукавши холоші вище колін, намагається зрушити свого «запорожця» з місця. Це був рік повені: Надвірну накрила велика вода, і будинок плив містом, наче корабель у розбурханому океані. Балконе, ти ж не забув тої дівчинки з паперовими ляльками? Якщо ти є, то є й помешкання, і сходи ведуть до нього, і вхідна брама мусить бути. Як до них дістатися?
Ірина вперто не бажала примиритися з поразкою. Є інший шлях. Туди! Вздовж будинків, за ріг. Там є вхід на подвір’я з іншої вулиці. Вона пам’ятає його, вона все згадала: і запах кущів, обсипаних білими кульками, і тіні від дерев під ногами. Вхід є. Але це вхід до готелю, він виріс тут хитрою відногою, саме на тому місці, де стояла присадиста яблуня, на неї вискакували одне за одним її друзі, там кожен мав свою гілляку-хатку Її будинок криється від неї за новим готелем, він бавиться з нею в хованки. Чи, може, не хоче її бачити? Оманлива споруда з балконом на вулицю, фата-моргана дитинства посеред рухливого міського повітря. Вітер погойдує гілки незнайомих дерев. Будинок є – і його нема.
«Час їхати, Ірино, може… іншим разом?…»
Ішли до покинутого «Шеви» мовчки, зробивши повне коло, всередину якого їй потрапити не вдалося. Ще зупинилася на мить, упізнавши місце, де під великою шовковицею (нема вже й шовковиці) літніми днями асфальт укривався чорнильними плямами. Увесь двір напихався тими морвами, показував сині язики, усміхався синіми губами. Ірина шовковиці не любила. Їй здавалося, що це чорна гусінь перетворилася на ягоди. Вони були наче живі створіння, їх годі було їсти. От і помстилася їй шовковиця. Через сорок років. Ніколи ще Ірина не відчувала плину часу так гостро, як цієї миті в Надвірній.
Везли її в гори мовчазну. Дитинство не пустило її на свою територію, не пізнало в ній дівчинки з високими хвостиками. Змінилася аж так, що навіть ходу їй туди нема?
Коли б то більше часу! Вона б неодмінно знайшла той початок заплутаного лабіринту пройшла його весь, натиснула кнопку на дверях: господарі пустили б її на хвилинку вона б, неначе пароль, сказала їм, що там і де. А може, до неї навіть не озвалися б і дверей їй не відчинили.
У машині вона не встрявала в теревені – дивилася собі у вікно, сидячи за Луїзиною спиною, заледве слухала розповіді про те, у що бавилися на своєму подвір’ї маленькі Галя та Луїза; одна жила там від народження, друга – відтоді як пішла до школи, аж поки життя розкидало їх у різні райони Львова. Про штандер, про бутерброди на долонях (за ними бігали додому у перервах між ловами та козаками-розбійниками), про сховані в землю дівчачі секретики під склом. Хотіла запитати, що саме мало бути на розгладженій позлітці від цукерки: чи тільки квіти, а чи ще щось… Але Магда підхопила: в Ужгороді теж робили секретики, і гралися у вибивайла чи штандера, і мали хатки на деревах.
Гори насувалися щораз ближче, обступали щільніше, затягали у свої володіння, аж поки нарешті в сірих сутінках машина в’їхала в селище Верховину.
– Жєб’є, – оголосила Луїза.
– Як?
– Жаб’є – стара назва, по-місцевому – Жєб’є.
Луїзина бабця сиділа на ослінчику біля хати й пахкала файкою.[11] Незворушна, як гора за її плечима. Обличчя коричневе, глибоко пооране зморшками, наче старе дерево.
– Бабуню, то я! – гукнула Луїза від воріт. – Пізнаєте?
Баба дочекалася, поки машина заїде на подвір’я, тоді витягла файку з рота, пахнула вбік: