Наш сусід — лікар Колев. Що ж, побачимо й Колева. Хоч у таких випадках люди завжди відфутболюють тебе, як м'яч, один до одного. Або, грубо кажучи, граються з тобою. Навіть не розуміють, що бувають і небезпечні ігри. Тут почуєш одне, там — друге, і м'яч починає збільшуватись, наче снігова куля, що котиться. Не знаю, чи розумієте ви мене?
Дощу вже майже немає. Але мені з власного досвіду відомо, що саме такий дощ, якого «майже» немає, — найнебезпечніший. Він ніби застиг в атмосфері, просочив її, а також і людей, що перебувають у ній, і взагалі таке враження, що йому не буде кінця. Такий дощ, що майже не йде, за півгодини так наситить вас вологою, що ваша вага збільшиться помітніше, ніж коли б ви пробули три зміни підряд у Боровці[1].
Саме це й відбувається зі мною, поки я дістаюся до поліклініки. В поліклініці, на щастя, тепло, але тут на мене чекає нове випробування. Відділення, яке мені треба відвідати, — не для людей моєї статі. Доводиться з люб'язною усмішкою розштовхувати гурт жінок, відтак зачекати, поки вийде чергова пацієнтка, і самому втиснутися в кабінет гінеколога.
Чоловік у білому халаті вивчає мене, звівши брови, і тільки зрозумівши з мого посвідчення, що я прийшов не на огляд, напускає на обличчя звичайний вираз. Вираз, я б сказав, не дуже привітний, хоч і не такий набундючений, як у адвоката.
Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно, падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві стирчатиме під краном.
В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника, бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим, тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.
— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.
— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…
На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.
— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…
Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння під дощем це було б понад мої сили. Влаштовуюсь у кріслі і, щоб надати собі привітнішого вигляду, відсовую капелюха аж на тім’я. Колев сідає на краєчку столу, виймає цигарки й пропонує мені.
— Візьміть мої, — кажу я. — Ваше пригощання можна було б сприйняти як підкуп.
— У такому разі ваше можна було б сприйняти як натиск, — парирує він, але бере мою цигарку.
З цим чоловіком ми порозуміємось. Шкода лише, що ті люди, з якими я можу порозумітись, як правило, найменше знають про вбивства.
— Йдеться про Маринова, — починаю я. — Його знайдено мертвим.
Лікар якусь мить немов роздумує над моїми словами. Потім розкриває свої карти.
— Я про це вже знаю.
— Від кого?
— Хіба це так важливо — від кого? — запитує він, але його слова звучать: «Оце так ти платиш мені за щирість?»
— Може, важливо, а може, й ні.
— Мене повідомила Баєва.
— А чому вас? І чому саме вона?
— Мене — бо я її лікар. А саме вона — бо це єдина пацієнтка в будинку.
— Звідси випливає, що Маринов не був вашим пацієнтом…
— Так. З огляду на мою спеціальність…
— Лікар може давати поради не тільки за своїм фахом.
— О, якщо ви говорите про такі дрібниці, як грип чи ангіна, то Маринов справді вряди-годи заходив до мене… Лікар повинен кожному робити послугу.
— Чудовий принцип.
— Я плюю на принципи, — похмуро кидає Колев. — Плюю, коли це стосується такої людини, як Маринов.
— Плюєте? А як же з правилами громадської гігієни? «Плювати — заборонено». Хіба треба нагадувати про це лікареві?..
— То, по-вашому, заради принципу треба було робити послуги й Маринову? — зводить свої чорнющі брови Колев, жуючи кінчик цигарки.
— Звичайно, — відповідаю я без вагання.
— А чи знаєте ви, яких саме послуг вимагав він од мене?
— Сподіваюсь почути.
— Аборти… ось чого хотів він. Аборти своїм подругам. Отже, плювати — заборонено, а аборти — ні. До чого ми йдемо, інспекторе?
Колев посміхається, цього разу не зовсім привітно, і розчавлює в попільничці мокрий недокурок.
— Помилка, даруйте, — буркочу я. — А він сам не хворів на щось серйозне?
— Він був міцний, мов камінь. Якщо відкинути те, що всередині він геть прогнив, то в усьому іншому був міцний, як камінь.