Відносини інтелектуала з суспільством — одна із центральних проблем у визначенні інтелектуала, — ці прозові твори розглянули на тлі мінливого часу. Що ж до схожості з прототипами «філософа-короля», «месіянського богеміста», «придворного блазня», «Робіна Гуда», то пострадянський український інтелектуал виказує риси кожного типу. Цей інтелектуал — це індивід, який як «філософ-король» відчуває моральне зобов’язання використовувати свої таланти в служінні істині, навіть якщо служіння цій істині передбачає звільнення її шляхом деконструкції і викриття того, що вона має відносний і суб’єктивний характер. Він — «месіянський богеміст», якого декадентська поведінка ставить поза досяжністю суспільних норм. Цей інтелектуал, як «придворний блазень», може вільно ставити запитання і висміювати урядові структури влади, бо ж уряд, — той, який не розуміє його і, здавалося б, не знаходить йому застосування — цілком його іґнорує. Нарешті, це інтелектуал грає роль дотепного «Робіна Гуда», який використовує своє марґінальне становище для власної вигоди, критикуючи status quo. У порівнянні зі своїми попередниками, ці пострадянські українські інтелектуали, як правило, не прив’язані як до суспільства, так і до уряду. Вони, однак, опираються цілковитій ізоляції шляхом творення інтертекстуальних спільнот. Спільноти, побудовані вісімдесятниками у цих прозових творах, — радше ексклюзивні утворення, натхненні виживанням і діяльністю українського культурного андеґраунду 70-х років минулого століття. Члени цих інтертекстуальних спільнот єдині у своєму переконанні, що в умовах загальної деґрадації культури в пострадянській Україні, що панує навкруги, вони становлять справжню українську культуру. Вводячи елементи постмодерністської гри в розбудову цих спільнот, вісімдесятники прагнуть уникнути повторення негнучкості й абсолютизму попередніх структур.
Відколи Україна здобула незалежність, українська література поступово рухається від периферії. Однак, попри те, що Україна вступила у друге десятиліття своєї незалежності, українська література і далі досить змарґіналізована. Чільні діячі української культури спробували покращити цю ситуацію, борючись зі шкідливою урядовою політикою у сфері культури на різних фронтах. Кілька видавців на початку двадцять першого століття вдалися до узгоджених спроб випускати орієнтовану на масу україномовну літературу, проте з’ясувалося, що ці зусилля були значною мірою змарновані. Стратегії як такі були покликані принести українську мову і культуру у повсякденне життя пересічного громадянина України. Мистецтво, що його створили письменники, аналізовані у цьому дослідженні, однак, не є частиною такого руху — їхня література не призначена для масового читача. Воно прагне бути високим мистецтвом і хоче бути вільним від будь-яких ідеологічних і стилістичних обмежень. Утім, воно воліє відчути підтримку з боку уряду і людей, які б виказували повагу до вартості їхньої творчості.
З огляду на колонізоване минуле України, українська література була традиційно обтяжена комплексами неповноцінності, як-от провінціалізм і меншовартість. Тим не менше, через таке минуле вона здатна відобразити погляд марґінала. Маючи змогу вільно робити це у незалежній Україні, українська література може розширити перспективу таких понять, як істина і абсолют, чого не мають стійкіші культури. Як довів аналіз творчості вісімдесятників, ці письменники визнають тісні зв’язки української літератури і моралі і дошукуються відчуття структури, навіть переживши небезпечні наслідки, що випливають з таких абсолютистських концепцій у їхньому колоніальному минулому. Досвідчивши, що таке говорити голосом меншини, український інтелектуал мав би бути особливо готовим поважати голоси інших меншин; якщо українській мові та культурі колись вдасться просунутися вперед із задвірків, то український інтелектуал мав би симпатизувати голосам, які і далі залишаються на узбіччі. Для країни з такою роздробленою і різноманітною історією різниця є перевагою і джерелом культурної творчості. Література, яка визнає і поважає різницю, відтак багатітиме. Тим-то пострадянська українська література має потенціал для розвитку. У своїх прозових творах письменники-вісімдесятники схиляються до цієї ідеї.
У статті, присвяченій взаємозв’язку між мистецтвом і спільнотами, Марсія Мюльдер Ітон пише: «Мистецтво допомагає людям схарактеризувати себе як «свої» і визначити себе як «чужі» і «хороше мистецтво, найпевніш, сприяє збереженню громад на відміну від мистецтва поганого»[228]. 1990-ті роки сприйматимуться як епоха переходу для української прози. Якщо український інтелектуал врешті спроможеться вийти з задвірків у незалежній Україні, інтертекстуальні спільноти, витворені у цих прозових творах, зруйнуються, бо ж у їхній функції вже не буде потреби. Феномени ейфорії, хаосу і спільноти, які визначають прозу вісімдесятників, створену у 90-х роках, дають цінну науку на майбутнє українській культурі і самій Україні. Змальовуючи бурхливі часи, у які вони були написані, ці прозові твори дозволяють читачеві глянути на важливі питання одночасно з кількох, іноді протилежних ракурсів. Представляючи багато з передових досягнень у пострадянській українській культурі, проза вісімдесятників у 90-ті роки минулого століття витримає випробування часом як сховище яскравих і натхненних образів українських інтелектуалів, які блукають вигаданими світами їхніх авторів і йдуть, спотикаючись, своїм шляхом туди, де ідентичність твориться.
228
Marcia Muelder Eaton ‘The Role of Art in Sustaining Communities,’ in Diversity and Community, ed. Philp Anderson (Malden, MA: Blackwell Publishing, 2002). Цитовані фраґменти містяться, відповідно, на с. 259 і 255.