Другий приклад пов’язаний зі структуральним співвідношенням між епідеміями та голодною смертю. Під цим кутом зору символічним є оповідання Маркйонне ді Коппо Стефані, флорентійського літописця, що описує епідемію чуми 1347–1348 років:
«Багато було таких, що померли, і їх ніхто не бачив, багато хто помер від голоду, тому що коли хтось злягав у ліжку хворий, то перелякані родичі казали: я піду за лікарем, тихенько виходили з кімнати і більше не поверталися»[58].
У своїй роботі «Економічна історія доіндустріальної Європи» (Storia economica dell’Europa pre-industriale) Чиполла описує наслідки так званого малого льодовикового періоду, що мав місце від середини XVI і до кінця XVII століття. Він характеризувався суворими зимами та прохолодним літом, збільшенням кількості опадів у вигляді снігу та дощу, насуванням альпійських льодовиків. Надмір опадів заважає достиганню плодів і насіння, а також укоріненню рослин. У десятилітній період з 1590 по 1600 рік сільське господарство в усій Західній Європі переживає страшний занепад.
«І на нашому півострові збори урожаю мізерні, зведені нанівець погодними умовами; навіть Сицилія — житниця Італії — у 1592 році припиняє експорт зерна, бо в ній самій панує голод. Ситуація стає настільки критичною, що жителі всієї Італії, як свідчать хроніки того часу, їли собак, котів і навіть змій»[59].
Усім зрозуміло, що й сьогодні, на жаль, питання голоду досі не вирішено. Згідно з даними Організації з питань харчування та сільського господарства при ООН, «з 1999 по 2005 рік 850 мільйонів жителів планети страждали від недоїдання». Але до 1950 року, коли було опубліковано понад тисячу сторінок двотомної наукової праці під назвою «Біологічна природа людського голоду» (Biology of human starvation), результат так званого експерименту Міннесоти щодо наслідків довготривалого посту та часткового голодування тридцяти шести добровольців, — про голод як про хворобу, що призводить до смерті, знали зовсім небагато. Незважаючи на неймовірну кількість прикладів голодомору, які згадують, які описують і навіть «вивчають». Серед них особливе місце посідає те, що сталося у Варшаві у 1940 році, коли жителів міста єврейського походження повністю ізолювали на території у 14 квадратних кілометрів. Цю драматичну історію описує Чарльз Роланд у своїй книжці, яка називається «Мужність в облозі» (Courage under siege[60]), а також Авраам Левін у своєму щоденнику, виданому італійською під назвою «Келих сліз: щоденник з варшавського гетто» (Una coppa di lacrime: diario del ghetto di Varsavia)[61]. У цьому щоденнику під датою 13 вересня 1941 року написано ось що:
«Ми вже впали до рівня диких бродячих тварин. Коли ми дивимося на опухлі, напівголі тіла євреїв, що лежать вулицями, нам здається, що ми перебуваємо в якомусь надлюдському стані... Для всіх тих, хто помирає від голоду, швидка та жорстока смерть, напевне, видалася б полегшенням порівняно зі страшними, тривалими стражданнями їхньої смертельної агонії».
Але лікарі-євреї, ізольовані в гетто, вивчали й описували, точно й у найдрібніших деталях, влив голоду на організм людини. 6 липня 1942 року лікар Йозеф Штейн провів у гетто конференцію, таємну зустріч лікарів (яка стала справжнім важливим науковим конгресом), з питань голоду як хвороби у своїй крайній формі. У квітні 1943 року, після озброєного повстання євреїв, варшавське гетто спалили й практично стерли з лиця землі.
У наш час голод як колективна проблема стосується тієї частини планети, де нам не випало жити. Та досить озирнутись у зовсім недалеке минуле... У 2009 році у журналі «Nature» було опубліковано матеріал щодо генома так званої картопляної іржі — патогенного агента (наукова назва Phytophtora infestans), боротьба з яким у наші дні коштує сільському господарству близько сорока з половиною мільярдів євро на рік, який характеризується високим рівнем адаптації, розмножується за допомогою мільйонів спор, що потрапляють у ґрунт і заражають бульбу. Після зараження рослини помирають протягом тижня. Цей Phytophtora infestans, якого раніше вважали грибком, зараз визнано як «водяну плісняву», що «ближче за природою до паразита малярії, ніж до грибків»[62]. У 1845 році в Ірландії, де картопля основний продукт харчування серед селян, ця «іржа» знищила третину картопляних насаджень. Наступного року було втрачено практично весь урожай. Після звичайного врожаю 1847 року «іржа» знищила врожаї 1848-го, 1849-го та 1850 року. Про страшне життя, сповнене голоду, злиднів, страждань чоловіків, жінок і дітей, дізнався весь світ. Як написала Шарман Епт Рассел, Великому Голодові можна було запобігти:
59
C.M. Cipolla, Storia economica dell’Europa pre-industriale, Bologna, Il Mulino, 2009, p. 256; див. також C.M. Cipolla, Saggi di storia economica e sociale, Bologna, Il Mulino, 1988.