Емануеле Джальма Віталі[144] підкреслював, що в Італії налічується близько 18 мільйонів осіб із надмірною вагою тіла. В інших країнах ця цифра набагато вища (як в абсолютному, так і у відсоткову визначенні). Задоволення від їжі придушує думку про те, що надмірна вага та надмірна кількість жирової маси в організмі, поза сумнівом, є одними з головних причин атеросклеротичних і серцево-судинних патологій, а також розвитку діабету в дозрілому віці. У 2001 році Міжнародна організація охорони здоров’я вперше використала термін «globesity» (глобальне ожиріння) для визначення справжньої всесвітньої епідемії. Деякі значення надмірного споживання продуктів харчування у розвинених країнах світу можна вважати драматичними: у Сполучених Штатах 75 відсотків населення страждають від надмірної ваги тіла, а 30–35 — від ожиріння. Китай, який тільки-но вирішив проблему голоду, вже прямує шляхом загрози ожиріння населення[145]. У країнах, що розвиваються, що вищий рівень прибутків населення, то вищий рівень ожиріння. А от у високорозвинених країнах співвідношення між рівнем статків і ожирінням протилежно пропорційне: низькому соціальному рівневі відповідає більша вірогідність ожиріння. У своїй статті від 1997 року Соломон і Менсон[146] продемонстрували, що у Сполучених Штатах Америки ожиріння більш поширене серед «не-білих». В Італії, як довів Джанчинто Міджіано[147], який викладає біохімію харчування в Католицькому університеті Рима, рівень дитячого ожиріння найвищий у Європі, а чотири матері з десяти не усвідомлюють того, що в їхніх дітей вага тіла не відповідає нормам. В Італії п’ять мільйонів осіб з ожирінням. Ми переживаємо справжню мовчазну епідемію.
Гадаю, що було б доречно навести тут підсумок із роботи Голлея. У статті, опублікованій у 2001 році в журналі «Science», стверджувалося, що після півстоліття наукових досліджень і мільйонних витрат на те, щоб виставити у чорному світлі шкоду жирів у харчуванні, «наука так і не спромоглася довести, що дотримання дієти з уживанням малої кількості жирів допомагає жити довше»[148]. Це, поза сумнівом, не повинно спонукати нас уживати більше жирів, ба усвідомити ось що: «Перед лицем таким складних фактів, які пов’язані з харчуванням, не можна доручати дослідження лише одній галузі наук»[149].
XVII. Епохальні захворювання
Історикам — і не тільки їм — добре відомо, що певні захворювання пов’язані, ба більше — майже нерозривно прикуті до певних історичних епох; вони стали майже символом якогось одного століття або історичного періоду. Малярія як одна з основних хвороб у Давній Греції або у Римській Імперії. Лепра і тиф — у Середньовіччі. Чума — символ XVII століття. Туберкульоз і сифіліс — невід’ємні напасті в культурі століття XIX. Рак і СНІД — страхіття минулого століття. Так чи так, ці історичні епохи важко уявити собі без згадуваних захворювань. Є й такі хвороби, які супроводжувалися чимось на кшталт загадкового німбу, який я б назвав позитивним, не знаходячи більш доречного слова. Подагра викликала сильні страждання. На одному з портретів, де намальовано Карла V верхи на коні, можна побачити, що нога імператора підв’язана знизу до сідла таким чином, щоб вона не завдавала болю від руху під час їзди. Вираз обличчя розпусника дуже задоволений. Подагра вважалася «хворобою королів» — тих небагатьох, хто харчувався дуже добре у світі, де більшість населення їло мало й погано. Хворіти на подагру означало також (підкреслюю слово «також») належати до привілейованої еліти. Туберкульоз був типовою хворобою бідняків. Але ті місця, де лікувалися від туберкульозу, користувалися особливою популярністю, як санаторії, в яких перебували особи, що належали до вищих прошарків населення. Там зустрічалися чоловіки та жінки, яким мимоволі доводилося проводити багато часу за читанням, письмом і спілкуванням. Особиста культура цих осіб збагачувалася, відточувався розум, відроджувалися та загострювалися особливі відчуття та емоції, зав’язувалися такі стосунки, які у світі здорових людей видалися б неможливими (або «хибними/фальшивими»). Поширювалася така думка, що певна доза туберкульозної токсемії допомагає стимулювати еротичні якості та здібності. Визначення цього захворювання як mal sottile — «витончена слабкість» («сухоти») — не є лише метафорою, а Новаліс уважав що та витончена слабкість дає змогу відкрити для себе нові висоти в житті, дозволяє «зрозуміти його в усій присутній йому цілісності». Отже, підсумуймо: нікому б не спало на думку назвати лазарет чарівним закладом, а от гора, на вершині якої розташований великий санаторій, могла б викликати бажання прозвати її «зачарованою горою».
145
Див. O. Borsello, V. Di Francesco, L’alimentazione, Bologna, Il Mulino, 2007, pp. 82, 100, 101.
146
Obesity and mortality: A review of the epidemiological data, в «American Journal of Clinical Nutrition», 1997 (Додаток).
147
Obesità: una silenziosa epidemia, інтерв’ю Е.Мікучи, www.romasette.it, від 1 грудня 2010.