Юрій Лавріненко модернізує Каразина, приписуючи йому етнічну українську національну свідомість. Одночасно він намагається пов’язати його з т. зв. “українською ірредентою” кінця XVIII — початку XIX століття. Тут викликає застереження сам термін “ірредента”, що під ним розуміють звичайно тільки ті національно-визвольні рухи, які, по-перше, прямували до повної самостійности своїх країн, та, по-друге? ішли до цієї мети шляхом збройної боротьби, національної революції. А тим часом українські патріоти тієї доби не думали про радикальний розрив з Російською імперією, ані не зчиняли повстань. Тому вважаємо доцільнішим говорити не про “українську ірреденту”, але, менше бундючно, про “український автономізм” кінця XVIII — початку XIX століття. Проте суть справи не в термінології, але в тому, чи можна Каразина вважати причетним до тих, що з них вийшов відомий історико-політичний трактат “Історія русів”, написаний десь на переломі XVIII–XIX століття. Лавріненко категорично твердить, що середовище автономістів (яких він неправильно називає “ірредентистами”) становило клімат молодости Каразина, політичний світогляд якого буцімто сформувався під цим впливом (стор. 78–93). Але це твердження не підкріплене ніякими емпіричними доказами та внутрішньо мало правдоподібне.
Наші патріоти кінця XVIII — початку XIX століття мислили не етнічними, а історично-правними категоріями. Вони прагнули, щоб “Малоросії” були повернені її права та вольності, гарантовані Переяславською умовою; їх ідеалом була віднова автономії Гетьманщини приблизно в таких формах, як вона існувала до централістичних реформ Катерини II. Але ж бо чинність Переяславської умови не поширювалася на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави Війська Запорозького, що виникла у висліді визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Незважаючи на те, що обидві територіяльні одиниці, Гетьманщина-“Малоросія” та Слобожанщина-“Україна”, були заселені одним народом та що в них існували подібні суспільні відносини, вони посідали різний державно-правний статус. Тоді як Гетьманщина зберігала до другої половини XVIII ст. прикмети автономної держави, хоч і під зверхністю династії Романових, Слобожанщина від початку належала до Московського царства. Цю відмінність між обома територіями гостро відчували сучасники. Наприклад, Сковорода називав “Малоросію” своєю матір’ю, а “Україну” тіткою. Відома віршована сатира кінця XVIII ст. “Відповідь малоросійських козаків українським слобожанам” добре віддзеркалює зверхнє ставлення патріотів Гетьманщини до їх слобідських сусідів. Державницькі традиції, які в формі автономістичних прагнень жевріли серед дворянства Чернігівської й Полтавської губерень (територія кол. Гетьманщини), були чужі дворянам Слобідсько-Української губернії. Зате останні пишалися своєю льояльністю до династії й імперії, у протиставленні до сумнівної льояльности “малоросіян”. Недаремно харківський письменник і добрий знайомий Каразина, Григорій Квітка-Основ’яненко, підкреслював “повсякчасну вірність до престолу” слобідських козаків, які “нітрохи не турбувалися долею своєї колишньої вітчизни, Малоросії, і не приймали ніякої участи в усіх переворотах, що тоді [в XVII ст.] у ній відбувалися”[167].
Говорячи про “перевороти”, Основ’яненко натякав на спроби гетьманів Лівобережної України звільнитися з-під московського панування. Із сказаного робимо висновок, що Василь Каразин, як державний патріот імперії та регіональний патріот свого рідного краю, Слобожанщини, не міг мати нічого спільного з тодішнім українським автономізмом, який територіяльно не виходив за границі колишньої Гетьманщини.
Проф. Омелян Пріцак в одній недавній доповіді висунув сміливу гіпотезу, що Харків саме тому міг стати осередком українського культурного відродження, бо Слобожанщина була вільна від балясту автономістичної традиції, що тяжіла над “Малоросією”[168].
167
Квітка-Основ’яненко Г. Ф., “О слободских полках” (1840),
168
Omeljan Pritsak. “Prolegomena to Ukrainian Intellectual History: The First Period, 1805–1860-s”,