Щоправда, з відносного лібералізму режиму Олександра I щодо неросійських народів користали безпосередньо тільки т. зв. “історичні нації”, себто такі, що були репрезентовані традиційними вищими суспільними верствами, земельною шляхтою і міським патриціятом. На даному етапі історичного розвитку це було зовсім природне. Наприклад, в автономній Фінляндії офіційною мовою була шведська, а фінська, що нею говорила величезна більшість населення, вважалася селянським діалектом. Нікому навіть на думку не приходило, що у Дорпатському університеті навчання могло проводитися по-естонському, у Віленському — по-литовському, а в Харківському — по-українському. А втім наявність вищих наукових навчальних закладів сприяла посередньо також розвиткові місцевих, народних мов і культур. Тому було зовсім закономірним, що створення російського університету зробило з Харкова огнище українського відродження. Подібно початки литовського й білоруського відродження пов’язані з польським Віленським університетом.
Сподіваюся, що читачі не зрозуміють фальшиво цих висновків. Аж ніяк не збираюся виступати в ролі апологета колишньої Російської імперії. Покійний проф. Дмитро Чижевський раз сказав у приватній розмові авторові цих рядків: “Історія Росії це суцільне божевілля, з короткими “lucida intervalla”. Підписуюся під цими золотими словами. Проте не можна не застерегтися проти методи, якої в писанні історії дотримується Юрій Лавріненко. Ця метода полягає на змазуванні нюансів та на оперуванні біло-чорними контрастами: з одного боку, іконописний український національний герой, Василь Назарович Каразин, що на його портреті, підмальованому згідно з ідеологічними смаками нашої доби, не можна знайти найменшої тіні; з другого боку, російська тьма кромішня, в якій всі коти чорні.
За джерельну базу Лавріненкової студії править виключно “вітчизняна” (кажучи радянським жаргоном) література, переважно дореволюційного часу. Автор дійсно завдав собі чимало труду, щоб із старих книг і періодиків призбирати дані про Каразина й харківське культурне життя початку XIX ст., і ця пророблена ним праця заслуговує на визнання При цьому, однак, він цілком вилишив західню наукову літературу[170].
Чи учені Заходу взагалі досліджували проблеми, що цікавлять Лавріненка? Таких праць не багато, але вони існують. Так, у провідному американському слов’янознавчому журналі, “Slavic Review”, перед декількома роками появилася солідна стаття Джеймса Флинна, п. з. “В. Н. Каразин, дворянство і Харківський університет”[171]. У цій статті знаходимо одну цінну інформацію, що проливає світло на національно-політичну позицію Каразина. Даємо слово Флиннові:
“Комісія для плянування шкільництва” при Міністерстві народної освіти, що її очолював Каразин, ухвалила, що [в імперії] повинно бути шість університетів. Більшість професійних діячів освіти вважала, що на Україні кращим місцем для університету був би Київ, але князь Адам Чарторийський підтримав Каразина, й удвійку вони здолали переперти згоду комісії на університет у Харкові. Чарторийський був особливо зацікавлений у створенні університету в Вільні й думав, що коли б такий був у Києві, це могло б перешкодити його плянам”[172].
Тут напрошуються деякі коментарі. З уваги на своє центральне географічне положення, славне історичне минуле та ще свіжі традиції Києво-Могилянської академії, Київ безумовно краще надавався на осідок університету, ніж периферійний Харків. Цього не могли не бачити навіть російські бюрократи, що входили до складу міністерської комісії. Не треба доводити, що український національний інтерес вимагав би дати перевагу Києву. Постання університету в Києві вже в перших роках XIX ст. було б напевне поважно приспішило українське відродження. Зокрема, воно об’єднало б Право- і Лівобережну Україну та підкопало б польські впливи на Правобережжі. Тому князь Чарторийський мав рацію, коли, як польський патріот, намагався не допустити до заснування університету в Києві; йому залежало на тому, щоб три правобережні губернії — Волинську, Подільську й Київську — включити до Віленської учбової округи й таким чином закріпити польську культурну гегемонію на цій території. І цього йому пощастило досягти з активною допомогою українця Каразина. Але як розуміти мотиви поведінки останнього? Ясно, що він керувався не загальноукраїнськими інтересами, а виключно інтересами своєї рідної Слобожанщини. Якби Лавріненко був знайомий зі статтею Флинна, він, мабуть, мусів би зревізувати свою тезу стосовно української національної свідомости Каразина.
170
Єдиний виняток — студія відомого англійського медієвіста Стівена Рансімена про візантійську цивілізацію, що на неї в одному місці посилається Лавріненко (стор. 133–134, прим.). Твір Рансімена має дуже віддалене відношення до питань, яким присвячується книжка.
171
James Т. Flynn. “V. N. Karazin, the Gentry, and Kharkov University”,