Інший американський історик, Франк Фаднер, присвятив увагу Каразинові у своїй розвідці про розвиток російського панславізму[173]. Підо враженням протитурецького повстання в Сербії, що почалося в 1804 році, Каразин звернувся до Олександра I з меморіялом, в якому пропонував створення слов’янської держави на Балканах під російським протекторатом та з членом династії Романових як володарем. Ця Каразинова ініціятива пояснюється, мабуть, його балканським походженням і родинною традицією. Про цю справу говорить і Лавріненко, але інтерпретує її дивовижно. На його думку, “суперечив проект Каразина апетитам Російської імперії зайняти панівне місце Туреччини на Балканах” (стор. 170). Але факти, що він їх сам наводить, свідчать радше про щось зовсім протилежне. А втім, праця Лавріненка була б виграла від зіставлення його висновків з тими, що до них прийшов американський дослідник.
Далі хочемо вказати на капітальну монографію українського ученого Юрія Луцького{66} “Між Гоголем і Шевченком”, писану по-англійському, перша частина якої дає найгрунтовнішу до цього часу аналізу українського культурного відродження першої половини XIX ст.[174]. Можна тільки дивуватися, як Лавріненко міг поминути цю працю, якої не має права не знати жоден студійник історії української культури й суспільно-політичної думки тієї епохи. У зв’язку з заходами над створенням Харківського університету Луцький стверджує, що “Каразин пізніше не виявляв ніякої симпатії до українського літературного руху”, він цитує уривок з його листа до російського історика Погодіна 1842 року, в якому мовиться, що українські писання “всім надоїли” (стор. 58). Ця документальна інформація спростовує Лавріненкову інтерпретацію, згідно з якою Каразин був романтиком і національно свідомим українським патріотом.
У слід за цим згадаємо дві англомовні книжки, які, щоправда, не стосуються безпосередньо Каразина й харківського культурного центру, але мають близьке відношення до проблем, яких торкається Лавріненко. Це велика біографія Сперанського, написана Марком Раєфом, та монографія Николая Рязановського про політику “офіційної народности” за володарювання царя Миколи I[175]. Знайомство з цими поважними працями, можливо, охоронило б нашого автора від різних непорозумінь у трактуванні російської історії того часу, наприклад, від намагання з легкої руки “українізувати” Сперанського на тій хиткій основі, що його дід буцімто походив з України (стор. 7, 21). Але в дійсності Михайло Сперанський був сином сільського священика з Владимірської губернії, себто центрального району етнічної Росії, і в його житті та громадській діяльності нема найменшого натяку на якийсь зв’язок з Україною й українством.
Чергова проблема, на якій доведеться зупинитися дещо довше, це визначення типу суспільно-політичного устрою царської Росії. Це питання надзвичайно важливе з історичного погляду; як покажеться далі, воно має теж актуальні політичні аспекти. Отож, Лавріненко твердить, що “Російська імперія... стала другим після Еспанії XVI століття клясичним зразком, архетипом деспотичної февдальної багатонаціональної держави з її абсолютним самодержавієм, догматизмом, терористичною інквізицією і централізмом” (стор. 28). Він характеризує Росію як “февдальне самодержавіє” або “самодержавний февдалізм”, російські поміщики в його розумінні “февдали”. Такі означення в Лавріненка не випадкові, бо вживає він їх послідовно, вони зустрічаються сливе чи не на кожній другій сторінці книжки.
У радянській історіографії панує концепція, згідно з якою в Росії, аж до скасування кріпацтва і т. зв. буржуазних реформ 1860-их років, існував февдальний лад. Як бачимо, цю концепцію поділяє й Лавріненко. А втім, західні учені, за винятком марксистів, заперечують тезу про наявність февдалізму в Росії. Розв’язка цієї контроверсії залежить, очевидно, від дефініції поняття “февдалізм”.
173
Frank Fadner,
174
George S. N. Luckyj,
175
Marc Raeff,