Марксистська філософія історії розглядає февдалізм як соціяльно-економічну формацію, що її основною прикметою є кріпосницькі відносини. Февдалізм становить один із щаблів у розвитку людства, через які з закономірною неминучістю, хоч і в різні часи, проходять усі народи. Ті щаблі — це первісно-общинна, рабовласницька, капіталістична й соціялістична формація. Зате немарксистські історики й соціологи відкидають таку детерміністичну й однолінеарну схему світової історії. Зокрема щодо февдалізму, вони вважають його не за універсальне, загальнолюдське явище, але за лад, притаманний у “чистому” вигляді тільки західньоевропейському середньовіччю, приблизно від IX до XIII віку н. е. У позаевропейському світі надибуємо іноді певні февдальні тенденції, які, проте, не визріли. Виняток становить Японія, єдина країна Сходу, що спонтанно витворила в себе устрій, дуже схожий на європейський февдалізм[176].
Основною прикметою февдалізму, в немарксистському розумінні цього поняття, є не кріпосництво, але т. зв. ленна система Бо різні форми підданства селян та їх експлуатації великими землевласниками часто існували в історії людства без февдальних політичних установлень. Визначний сучасний американський медієвіст, Джозеф Стреєр, вичисляє такі три характеристичні риси февдального ладу. По-перше, роздріблення політичної влади на багато малих територіальних одиниць, під зверхністю місцевих сеньйорів. По-друге, затертя грані між сферами публічного і приватного права, наділення приватного землеволодіння публічними (адміністративними чи судовими) повноваженнями і, навпаки, трактування публічної влади як приватної чи родової власности, що успадковується, розподіляється між спадкоємцями, продається й купується, заставляється тощо. По-третє, своєрідна військова система, в якій військова служба становить не громадянську повинність, а індивідуальне зобов’язання, що витікає з окремих домовлень між володарями та воїнами-лицарями (у первісному значенні, тяжкоозброєними вершниками); взамін на зобов’язання щодо військової служби в узгіднених розмірах (наприклад, упродовж певної кількости днів у році) лицар отримує від сюзерена “бенефіцій”, “ленно”, звичайно в формі земельного наділу або й інших угідь і привілеїв. Цей зв’язок між сюзеренами й лицарями, відомий під назвою “васалітету”, веде до витворення складного, ієрархічного плетива взаємозобов’язань і взаємозалежностей та супроводжується специфічним лицарсько-февдальним етосом[177].
З погляду цієї немарксистської концепції, говорити про “централізовану, деспотичну февдальну державу”, як це чинить Лавріненко, — це явна суперечність. Бо державна влада при февдалізмі відзначалася якраз крайньою децентралізцією й через це не могла бути деспотичною. Абсолютні, централізовані монархії з бюрократичним управлінням та постійними арміями, які виникли за пізнього середньовіччя та раннього періоду нових часів, були гробокопателями февдалізму.
У науково-популярній і пропагандивній літературі марксизму поняття “февдалізм”, “февдали” правлять за синонім усього, що відстале, реакційне, гнобительське. Саме з такою лайливою інтонацією користується ними й Лавріненко. Тим часом немарксистські дослідники підходять до февдалізму без упередження, розглядаючи його як один із невід’ємних етапів у формуванні західньої цивілізації. Наприклад, генеза представницьких установлень, парляментарного устрою коріниться в февдалізмі. Февдальна засада, згідно з якою не тільки васали мають обов’язки супроти сюзеренів, але й сюзерени супроти васалів, була вихідним пунктом у постанні модерних конституційно-парляментарних політичних систем. Новітня європейська й північноамериканська свобода є якоюсь мірою нащадком февдалізму. Індивідуальні й корпоративні вольності, що ними за середньовіччя користувалася февдальна знать, були згодом поширені на всіх громадян країни. Це можна простежити на еволюції поняття “джентлмен”, що первісно значило “шляхтич”. Не є теж випадком, що з усіх країн Азії саме Японія, із своєю тубільною февдально-лицарською традицією, зуміла найскорше і найуспішніше ступити на шлях усесторонньої модернізації, зберігаючи при цьому тяглість національного розвитку й без революційного розриву з власним минулим.
Чи можна говорити про февдалізм в історії східного слов’янства? Щодо України — февдальні тенденції помітні за удільного періоду Київської Руси. (Аналогічно до того, як на Заході февдалізм народився з розпаду Франкської імперії Каролінгів.) Ці тенденції посилилися в Галицько-Волинській та, зокрема, в Литовсько-Руській державі[178]. Характерне для українського історичного процесу, що він проходив, хоч із запізненнями та перервами, через ті самі етапи розвитку, що країни Західньої та Центральної Европи. Зате Московщина-Росія ніколи не знала февдалізму. Точніше, його парості були розчавлені опричниною Івана Грозного. Московське “служиле дворянство”, що замінило колишніх напівфевдальних удільних князів і бояр, не становило верстви з февдальним характером. Воно було підкорене безмежній сваволі царів, не користувалося безпекою особи і власности, не посідало корпоративних прав і вольностей, не витворило лицарського етосу, не обмежувало самодержавія. Реформи Петра I — друга після опричнини “революція згори” в російській історії — не змінили нічого істотного у структурі держави й суспільства. Щоправда, перетворення Московського царства на Російську імперію дало останній фасаду — але не більше, як фасаду, — тогочасної європейської абсолютної монархії. Проте було б колосальною помилкою не бачити корінних різниць між европейським абсолютизмом XVI–XVIII століття і російським самодержавством. Таку помилку робить Юрій Лавріненко, коли він уважає Еспанію Филипа II і Росію Олександра I за держави одного типу. Европейські абсолютні монархії, — незважаючи на те, що влада корони не була в них обмежена формальною конституцією, — ніколи не стали деспотіями, у принципі вони завжди залишалися правовими державами. Влада монархів фактично обмежувалася в них корпоративними привілеями станів, провінцій і муніципалітетів, відносно незалежним правосуддям, моральним авторитетом церкви, силою публічної опінії. Цього плюралізму не було в Росії з її всесильним урядом і аморфним, політично пасивним суспільством. Згідно з клясичною дефініцією Михайла Сперанського, російське суспільство складалося тільки з двох шарів: рабів царя, дворян і рабів дворян, селян-кріпаків.
176
Про ці питання існує велика література. За провідних знавців європейського середньовічного февдалізму вважають між істориками нашого століття француза М. Бльока й бельгійця Ф. Гансгофа. На увагу заслуговує американська колективна праця “
178
Див. Борис Крупницький, “Проблеми феодалізму в Україні”, в його збірнику “