Недавно появилися в англомовній науковій літературі водночас дві великі праці узагальнюючого характеру про історію дореволюційної Росії, “Росія за старого режиму” Ричарда Пайпса та “Російська традиція” Тібора Самуелі[179]. Книги постали незалежно одна від одної й написані з різних методичних позицій, але вони пропонують аналогічні, майже однакові, висновки в кардинальних питаннях стосовно структури російського історичного розвитку та традиційного типу російського політико-суспільного устрою. Пайпс і Самуелі однозгідні в тому, що в Росії ніколи не було февдалізму, не тільки за імперського, але також і за московського періоду. Обидва учені думають, що устроєвий тип російської державности був глибоко відмінний від європейських зразків, не зважаючи на те, що від Петра I Росія ступила на шлях “узахіднення”. Обидва дуже подібно характеризують цей російський традиційний устроєвий тип, хоч користуються різними термінами: Пайпс говорить про “патримоніяльний режим” (себто такий, в якому монарх є “государем”, іншими словами господарем-власником усієї держави й її населення), а Самуелі про “азіятську деспотію” (себто про устрій того самого типу, що його від древніх часів репрезентували великі імперії Сходу). Врешті, обидва історики стверджують одноголосно, що в течії цієї традиції перебували й російські, й революційні середовища XIX і раннього XX століття. Російські революціонери черпали свою ідеологію з Заходу, але щодо своїх організаційних прийомів, метод дії та усієї своєї політичної культури вони були рідними синами “патримоніяльного режиму”, чи пак “азіятської деспотії”. Про це свідчила їх байдужість, а то й ворожість до конституціоналізму й парляментаризму, брак розуміння для правопорядку й індивідуальних вольностей, сектантський фанатизм і нетерпимість, культ революційного насильства, нахил до диктатури й авторитаризму, а також своєрідний національний месіанізм.
Інтерпретації російської історії, пропоновані Пайпсом і Самуелі, вже встигли викликати жваву дискусію в наукових колах. А втім для українського читача їхні висновки не повинні бути несподіваним відкриттям. Подібні думки вже давно висловлювали українські історики й політичні мислителі, зокрема Костомаров, Драгоманов, Кістяковський і Липинський.
Щойно тепер стає ясним, чому кремлівським ідеологам і пропагандистам так залежить на тому, щоб довести факт існування февдалізму в Росії, чому ця теза користується в радянській історіографії авторитетом офіційної догми. Коли прийняти, що дореформна Росія не була февдальною, то це виявляє теоретичну неспроможність марксистської історіософії. Бо Росія, що ніколи не була ані рабовласницькою, ані февдальною, ані не встигла стати послідовно капіталістично-буржуазною (хоч могла посідати окремі риси, притаманні цим формаціям), просто не вміщається в марксистську однолінеарну схему історичного розвитку. Щоб якось обійти цю трудність, провідний радянський історик 1920-их років Михайло Покровський намагався обгрунтувати тезу, що в Росії вже в кінці XVI–XVIII ст. панував т. зв. “торговельний капіталізм”. Але кінець кінцем парадоксальна й непереконлива концепція Покровського була закинена на користь менш фантастичної, хоча теж штучної й натягненої, “февдальної тези”, що залишається обов’язковою дотепер. Варто підкреслити, що така сама історична трудність виринає для марксистської історичної науки й у зв’язку з такими країнами й державами Сходу, як, наприклад, арабський халіфат, Османська імперія, Індія під панування могульської династії, а передусім традиційний Китай. Їх усіх проголошено “февдальними”, хоч для безстороннього дослідника ясно, що вони не мали нічого спільного із автентичним февдалізмом, який знаходимо в середньовічній Европі.
179
Richard Pipes,