З цим щільно пов’язана друга проблема. Якщо прийняти, що в Росії існував февдалізм, а після нього капіталізм, тоді з цього слідує, — згідно з логікою Марксової схеми, — що Жовтнева революція була “соціялістичною”. Така інтерпретація ставить Росію-СРСР в авангарді загальнолюдського прогресу. Коли ж, навпаки, вийти від заложення. що в Росії февдалізму ніколи не було, ані що справжній капіталізм не встиг у ній розвинутися, — то це неминуче міняє розуміння сутности Жовтневої революції. Тоді доводиться визнати, що більшовицький переворот взагалі не був ніякою “соціялістичною революцією”, хоч його вожді користувалися соціялістичними гаслами. Установлення радянського режиму не було вислідом універсальних історичних закономірностей, але радше пояснюється специфікою російського історичного процесу. При такій інтерпретації устроєвий характер СРСР розкривається як модернізований варіянт традиційного російського “патримоніяльного режиму”, чи пак “азіятської деспотії”. Не тяжко збагнути, чому кремлівським ідеологам так залежить на тому, щоб не допустити поширення цієї “підривної” концепції й чому вони так наполегливо нав’язують “февдальну тезу” власним громадянам і світовій опінії[180].
Повертаючися до Юрія Лавріненка, ставимо йому в догану не те, що він приймає офіційну радянську тезу щодо існування февдалізму в дореформній Росії, але те, що він це робить несвідомо й некритично. Не було б ніякого лиха в тому, коли б Лавріненко вважав, що в даному питанні радянська інтерпретація згідна з об’єктивною правдою. Вільна думка, що не може примиритися з догматичним характером марксо-ленінського вчення, не робить собі правила й з того, щоб у кожному випадку доконче говорити щось протилежне, ніж радянські ідеологи; вона не боїться визнати, що іноді вони можуть мати рацію. Але дослідник, що не належить до “віруючих”, має обов’язок бути повсякчасно критичним. Коли він сприймає якусь тезу, концепцію, інтерпретацію — він мусить знати, чому він це робить, він мусить зважити аргументи “за” і “проти”. Тоді він залишиться духовно незалежним. Небезпечна ситуація починається тоді, коли науковець або публіцист, сам цього недобачаючи, стає жертвою підступної ідеологічної маніпуляції.
Не можна брати за зле нашим підрадянським землякам, коли вони, не виключаючи дисидентів, часто годуються відпадками з кремлівської ідеологічної кухні (див. “марксизм” І. Дзюби, М. Руденка, Л. Плюща). Вони це роблять задля свідомої чи підсвідомої мімікрії, а часами просто тому, що, бувши відрізані від світу, хоч-не-хоч користуються тим інтелектуальним матеріялом, який їм доступний. Зате від українських культурних працівників діяспори маємо право чекати, що вони, коли висловлюються з приводу якогось суперечливого питання, не нехтували здобутками світової науки й не повторювали безкритично формул, які, з уваги на їх нечисте джерело, слід було б радше сприймати з принциповим недовір’ям. А втім, це явище в нашій історії не нове. Ще сто років тому Михайло Драгоманів звернув увагу на парадоксальний факт, що українські патріоти, які від щирого серця лають “зажерливу Москву”, водночас не раз неспроможні звільнитися від духовної залежности від цієї ж Москви через незнання світових мов та через свою байдужість до наукової й суспільно-політичної думки Заходу. Цю критику Драгоманова можна до певної міри прикласти і до Лавріненка.
180
Тут потрібні деякі додаткові уточнення. Георгій Плеханов, “батько російського марксизму”, характеризуючи устрій Московського царства XVI–XVIII ст., прирівнював його до древніх і новітніх азіятських деспотій, зокрема до Османської імперії. (Див. його: “Історія російської суспільної думки”) Сам Маркс, що вивчав праці англійських дослідників про Індію й Китай, допускав, хоч не послідовно і з ваганнями, існування окремого “азіятського способу виробнитцва”, відмінного від рабовласницької й февдальної формацій. Ще в 1920-их роках ця проблема дискутувалася в колах радянських сходознавців і марксистських теоретиків. Дебати на цю тему припинилися на початку 1930-их років, коли в радянській науці канонізовано “фев-дальну тезу”, що була прийнята й закордонними комуністами й попутниками. Тривале панування цієї догми до сьогодні являє собою один із доказів, що сталінізм надалі живий в СРСР. Про спори в марксистському таборі довкола питання про “азіятський спосіб виробництва” див.: Карл Вітфогель. “Орієнтальна деспотія”, розд. 9, “Зростання й падіння теорії про азіятський спосіб виробництва”. (Karl A. Wittfogel,