На додачу до всіх цих клопотів Терлецький пережив особисте горе — смерть свого 18-річного сина[199]. Стомившись душею і відчуваючи огиду до нікчемності емігрантського існування, він не мав жодного бажання назавше залишатися у Парижі. Він просив дозволу поїхати до Болгарії місіонером, але з огляду на нестабільну політичну ситуацію на Балканах, спричинену Кримською війною, Конгрегація пропаганди віри йому відмовила[200]. Але Терлецький склав новий план: поселитися серед галицьких українців — людей тієї самої національності і віри, що і він. З Парижу Терлецький встановив контакти з деякими галицькими лідерами, такими як Григорій Яхимович, перемиський єпископ, і дописував до львівської газети “Зоря Галицька”[201]. У 1855 р. він зліквідував свій паризький інститут і подарував його бібліотеку, архіви та інше рухоме майно Народному Домові у Львові.
Терлецький залишає Західну Європу, щоб ніколи не повернутися туди, у вересні 1855 р. Він вирішив перебратися на українські землі Австрійської імперії та вступити там у монастир. Однак перед тим, як зректися цього світу, він забажав ще раз відвідати Святу землю й сусідні країни. Друга подорож Терлецького на Близький Схід тривала близько півтора року, і шлях його мандрівки пролягав через такі більші зупинки: Мальта, Александрія, Каїр, Єрусалим, Бейрут, Дамаск, Смирна і Стамбул. У Єрусалимі Терлецького покликали надати медичну допомогу турецькому паші, правителеві міста. Після трьох місяців у Єрусалимі він перебрався до Бейруту, де знову залишився на декілька місяців. Там він знайшов собі друзів серед маронітів — сірійських християн, чия церква була об’єднана з Римом, і мав нагоду бути присутнім під час виборів маронітського патріарха. З Бейруту Терлецький надсилає поштою довгого листа (19 травня 1856 p.) до галицького вченого і громадського діяча о. Якова Головацького, в якому він описує деякі зі своїх подорожних переживань і виражає надію знайти постійний притулок серед руських співвітчизників[202]. Досягнувши Стамбулу, Терлецький перепливає на кораблі Чорне море і рушає вгору Дунаєм до Белграду. Тут навесні 1857 року він перетинає кордон Австрії. Його згадує Іван Головацький в листі з Відня (26 квітня 1857 р.) до свого брата Якова у Львові: “Недавно приїхав сюди отець Іполіт Терлецький, суміш поляка й українця у зовнішній православній, або радше грецькій формі”[203].
Бажання Терлецького оселитися в Галичині розладнав своєю забороною крайовий губернатор граф Агенор Голуховський, представник інтересів польської аристократії і переконаний противник українського національного відродження. Замість Галичини Терлецький переходить на український район північно-східної Угорщини — т. зв. Угорську Русь, знану тепер як Карпатська Україна або Закарпаття Там 1857 р. він вступає до Василіянського чину, приймаючи нове релігійне ім’я Володимира. Так колишній абат Іполіт Терлецький перетворився на о. Володимира Терлецького ЧСВВ (Чину Святого Василя Великого).
Ми не досить знаємо про обставини життя Терлецького в Австрії. 1858 року йому виповнилося 50, але він усе ще був міцний фізично і мав меткий розум. Йому доручили посаду ігумена Малоберезнинського, ще згодом — Краснобрідського василіянських монастирів. Але людині, яка багато подорожувала і звикла до таких великих столиць, як Париж і Рим, було затісно серед диких Карпатських гір. У листі до Якова Головацького Терлецький скаржився на брак новин і середовища, яке стимулювало би розум.[204] Час від часу він дописував до львівської газети “Слово”. Урізноманітнювали його життя поїздки до Галичини, що стали частішими після 1859 р., коли Голуховського було відкликано на посаду міністра кабінету у Відні.
Становище о. Володимира Терлецького залишалося нестійким. Ставлення Голуховського до нього було знаком ворожості з боку польської панівної верстви в Галичині, в очах якої Терлецький був ренегатом. Але так само не довіряли йому в колах греко-католицького дворянства, для якого людина такого походження і життєвого досвіду залишалась до певної міри загадкою. В тогочасних мемуарах можна надибати на свідчення задавненої підозри, що Терлецький був “Конрадом Валенродом” — тобто поляком, який діє замасковано, завдаючи шкоди доброму руському народові[205]. Його довге волосся, пишна борода й ряса на кшталт православної контрастували з поголеними обличчями і златинізованим одягом місцевого греко-католицького духовенства. Для Терлецького це було виразом його прихильності до християнства східного обряду, але його екзотичний вигляд викликав підозру і шокував багатьох[206]. Та завдяки своєму теплому й ніжному характерові він, як завжди, умів притягати до себе людей і зав’язувати дружбу. Він знайшов собі вірного друга в особі о. Олександра Духновича, закарпатського поета, педагога і національного “будителя”. Духнович написав поему на честь Терлецького, в якій висловлював бажання, щоб “руський богатир” міг знайти “дружбу і мир” у своєму притулку серед Карпатських гір[207].
199
Доступні мені джерела не дозволяють установити, чи зустрічався Іполіт Терлецький зі своїм сином після 1836 р., і де його син помер.
200
Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3390 (24 Martus 1855). — P. 274–275.
201
Зоря Галицька. — 1851. — N. 20, 21. Ця стаття розповідала про Східне товариство та його роботу. Кореспонденція розглядається у статті І. Франка “Стара Русь”: Франко І. Стара Русь // Літературно-науковий вістник. — 1906. — Т. 36. — С. 368–370.
202
Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862 / Вид. К. Студинський. — Львів, 1905. — С. 273–276.
205
Устиянович К. Н. М. Ф. Раєвський і російський панславізм: Спомини з пережитого і передуманого. — Львів, 1884. — С. 78.
206
Зовнішній вигляд Терлецького описаний в опублікованих спогадах Платона Костецького, які цитує І. Франко (Франко І. Стара Русь. — С. 374).
207
Два варіанти цієї поеми, написаної 1860 р., передруковано у кн.: Духнович О. В. Твори. — Т. 1. — Братіслава, 1968. — С. 335–337.