Але мир не судився Терлецькому. Незабаром він опинився у центрі публічної дискусії, пов’язаної з. пуристським, або т. зв. “обрядовим” рухом. Це була кампанія групи греко-католицьких священиків за очищення літургії й церковних звичаїв від усіх латинських нашарувань, які поступово вкралися від часів Брестської унії (1596 р.), а особливо — від Замостського синоду (1720 р.). Це була стара улюблена ідея Терлецького. Уже у свому “Слові русина...” він протестував проти забруднення обрядів католицької церкви східного обряду звичаями латинської церкви. Тепер він знову підніс це питання. Український церковний історик єпископ Юліян Пелеш, сучасник цих подій, називає Терлецького головним ініціатором обрядового руху у 1860-х роках[208]. Вплутавшись у цю дискусію, Терлецький дістав нову догану від Конгрегації пропаганди віри і застереження не роздувати незгоди між двома обрядами у Галичині[209]. Його зверхники порадили йому повернутися в монастир на Закарпаття.
Немає жодних підстав сумніватися у тому, що Терлецький щиро прагнув провести решту свого життя серед співвітчизників в Австрії. Та події, вийшовши з-під його контролю, надали його життю цілковито нового напрямку[210]. 1867 р. австро-угорський компроміс перетворив Угорщину на самоврядну державу. Будапештський уряд і шовіністична мадярська панівна верства негайно вдалися до політики репресій і мадяризації національних меншостей та полювання на справжніх або уявних панславістів. Закарпатські українці були найслабшими серед немадярських національностей Угорщини, а, отже, нараженими на найбільший тиск. Терлецький був надто підозрілою фігурою, щоб не привернути увагу угорської адміністрації. 1871 р. міністерство внутрішніх справ в Будапешті вимагало його переведення з Краснобродського василіянського до Мукачівського монастиря, до більшого міста, де за Терлецьким можна було б ближче наглядати. За шість місяців по тому на нього був поданий донос (ми не знаємо, хто був його автором), у якому його звинувачено у тому, що він таємний агент Росії. Єдиною підставою для звинувачення був той факт, що він одержував книжки з Росії. За це Терлецький був арештований. Його тримали в ув’язненні недовго, оскільки для формального звинувачення не було достатніх свідчень. Але після звільнення йому було наказано негайно покинути Угорщину[211]. Ця наруга мусила глибоко обурити Терлецького і підштовхнути його до радикального кроку. Він послав листа протесту до угорського міністра внутрішніх справ, у якому проголосив свою невинність. Але оскільки він зазнав несправедливих переслідувань, то, заявив Терлецький, він вважає за краще віддатися правосуддю своєї рідної країни, проти якої він справді скоїв злочин за часів своєї молодості. Одночасно він звернувся з петицією до Олександра II, здався на ласку царя і попросив дозволу повернутися в Росію. Прохання було задоволене, і в вересні 1872 р. він переїхав у Росію. Того ж самого місяця, коли він прибув до Києва, його було прийнято в лоно Російської православної церкви.
На той час Терлецькому було шістдесят чотири роки. Йому залишалося прожити ще шістнадцять. Історію решти його життя можна переповісти коротко. Спочатку він жив у Михайлівському монастирі у Києві і працював у секретаріаті Слов’янського доброчинного комітету в цьому місті. 1874 р. Терлецький поїхав в Італію з російським аристократом, князем Демідовим, і провів п’ять років як особистий духівник у помісті Демідова поблизу Флоренції. Це мало бути приємною синекурою для старшої людини, і можна лише здогадуватися, з якими відчуттями Терлецький ще раз відвідав Італію, місце своєї ранньої діяльності. У 1879 р. він повернувся до Києва. Після смерті князя Демідова його вдова надала Терлецькому пенсію, що фінансово забезпечила до кінця його життя. Пізніше Терлецький переїхав до Житомира, у свою рідну Волинську губернію, де він знайшов товариша і покровителя в особі архиєпископа Дімітрія. Коли той переїхав в Одесу, Терлецький у 1881 р. вирушив за ним. Російська православна церква наділила Терлецького званням архімандрита. Він був зв’язаний, мабуть у почесний спосіб, з Одеською духовною семінарією, і потім жив у цьому місті, відійшовши від справ. У ці останні роки він написав “Записки архімандрита...”[212].
208
Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenishen Kirche mit Rom. — Würzburg, Wien, 1881. — Bd. 2. — S. 937 (примітка).
209
Litterae S. C. de Propaganda Fide... — Vol. 7. — N 3473 (2 Januaris 1862). — P. 317–318; N 3483 (13 Maius 1862). — P. 324.
210
Розповідь про останній період життя Терлецького базована лише на статті Кревецького (див. прим. 3), оскільки інші доступні біографічні джерела не подають потрібної інформації.
211
Видається цілком можливим, що донос на Терлецького і його арешт були інсценізовані з метою дати властям підставу вигнати незручну для них людину. Ми не знаємо, який був легальний статус Терлецького під час його перебування на Закарпатті та Галичині, але, ймовірно, він ніколи не одержував австро-угорського громадянства, оскільки інакше йому не могли б дати наказ покинути країну.