“Подивіться, найдорожчі браття, чи православ’я не потрапило у тяжку неволю світської влади, а навіть найтяжчу там, де сама влада є ніби православною? Бо там вона [влада] обікрала усі маєтності від своєї матері, церкви, по-блюзнірському стала її головою і править нею з погордою через полковника драгунів або гусарів, а все духовенство утримує в приниженні й темноті. Чи православ’я не є всюди знаряддям темноти, матеріального чи духовного деспотизму?” (с. 83).
Коротше кажучи, православ’я було нічим іншим, як “закам’янілою, заструпілою, відступницькою церквою, яка не подає жодної ознаки життя, крім ненависті до католицизму” (с. 18).
До цього місця ідеї Терлецького є радше загальником і не переходять меж типової для XIX ст. католицької апологетики. Він виявляє більше оригінальності, коли розглядає питання про статус східно-католицьких церков, що було для нього предметом особливого інтересу. Католицька церква одна, заявляє Терлецький, але вона складається з декількох обрядів, жоден із яких не є вищим над іншими. “Ми вважаємо, що папа, оскільки це папа, належить до латинського обряду так само, як і до кожного іншого. Він як наступник св. Петра є спільним єпископом, а тому найвищим духівником кожного обряду” (с. 21). Східні церкви є повністю католицькими, але водночас мають свої цілком відмінні традиції, які відрізняють їх від латинського обряду. Він звертався до православних українців із такими пройнятими щирістю словами:
“Ви припали душею до вашого обряду, відправлюваного рідною мовою; отож і ми, котрі пишемо те слово, належимо до того самого обряду, цією ж самою мовою і звичаєм відправляємо всі обряди і вважаємо за честь бути прив’язаними серцем до всіх звичаїв батьків наших, починаючи від святих Кирила і Мефодія, Ольги, Володимира, Антонія Печерського, котрі, як і ми, були католиками і, як і ми, — обряду греко-слов’янського” (с. 84–85).
Але Терлецький болісно усвідомлював, що реальність часто розбігалася з цією ідеальною моделлю, і він сміливо твердив: “Отож і ми, слов’яни греко-католицького обряду, маємо багато жалів до Риму” (с. 21). Він знімав із папства будь-яку безпосередню вину: папи багато разів виказували свою повагу до східних традицій і захищали права східних католицьких церков. Але добрі наміри пап розбивалися
“прагненнями та зусиллями певної частини латинського духовенства, а навіть інколи високих урядників Римської церкви, котрі, зі становища власного обряду однобічно дивлячись на церкву і спонуковані надмірним і нерозумним завзяттям, воліли бачити й намагалися звести всю церкву до єдиної латинської форми і тим самим завдали їй незмірної шкоди. Тому церкви східних обрядів досі не знаходили в Римі достатньої опіки і захисту проти тиснучого на них латинського обряду.” (с. 21–22).
Але Терлецький був упевнений, що ці помилки можна виправити, і не вагаючись пропонував конкретні засоби. Сформульовані в “Слові...” пропозиції ідентичні до тих, що були вже в меморандумах з 1846 та 1848 років до Пія IX: призначення кардиналів, які представляли б усі східні обряди, і створення всередині Римської курії спеціальної конгрегації у справах східних церков[224]. Крім того, щодо східних католиків термін “уніати” не мав більше застосовуватися. Цей термін був невідповідним і навіть образливим, тому що він означав неповноцінне католицтво, ніби ці обряди були лише приєднані ззовні до католицької церкви, а не являли собою її органічні частини. “Що ж би говорили, якщо б Англію або Німеччину, повернену від протестантизму до лона західної Церкви, хотіли б називати уніатами? Напевно, весь світ слушно визнав би це за недоречність; але ж саме таку недоречність зроблено й до сьогоднішнього дня вона триває щодо нас” (с. 46).
Терлецький докладно розглянув історію трьох слов’янських націй — Польщі, Росії й Русі (України). Він простежив піднесення Польщі від середньовічних початків аж до її становища як провідної потуги Східної Європи, досягнутого завдяки унії з Литвою та Руссю. Але сильна і блискуча Річ Посполита XVI — початку XVII ст. уже містила в собі зародки свого майбутнього краху. Першочерговою причиною занепаду Польщі була зрада нею свого слов’янського покликання. “Постійно наближаючись до західних країн, вона почала виокремлюватися зі слов’янської родини” (с. 37). Польща полишила на германізацію західнослов’янські племена, в тім числі свою Сілезію. Їй не вдалося забезпечити провід східними та західними слов’янами у їхній боротьбі проти татар і турків[225]. Другим провалом Польщі було обмеження свободи лише шляхетським класом, тоді як маси вона тримала у принизливому кріпацтві. Внаслідок цього свободи шляхти виродилися в аристократичний привілей, а селяни навіть не вважали себе належними до польської нації. По-третє, Польща погано повелася з Берестейською унією. Руські єпископи не були допущені до сенату, а до парафіяльних священиків поміщики ставилися з презирством. Єзуїти, для яких характерна була нетерпима винятковість, скористалися своїм впливом, щоб спокусити руську шляхту прийняти латинський обряд, порушуючи папські накази. “Наш обряд був приречений стати обрядом громади, тоді як латинський обряд мав бути для шляхти” (с. 48). Та обставина, що Руська католицька церква у Речі Посполитій була позбавлена освіченої, представницької суспільної верстви, полегшила її пізніше знищення російською схизмою.
224
Така Конгрегація для справ східних церков (Congregatio pro ecclesia orientali) була справді створена у 1917 р., за понтифікату Бенедикта XV.
225
Терлецький поділяв цю думку разом зі своїм товаришем по зброї Міхалом Чайковським. Біограф останнього стверджував: “Згідно з історичними теоріями Чайковського, причиною занепаду Польщі було її відділення від спільного інтересу слов’ян і від слов’ян узагалі. В результаті цього вона волочилась, сказати б, у хвості західноєвропейської політики і стала іграшкою в руках німців та інших європейських держав. Аби виправити цю віковічну помилку, треба було наблизитися до слов’ян”. — Rawita-Gawroński F. Michał Czaykowski (Sadyk-Pasza). Jego życie, działalność wojskowa i literacka. — Wyd. 2-е. — St. Petersburg, 1901. — S. 36.