Тому “бере правдивий жаль за ті надії на навернення царя та російського народу” (с. 72)[229]. Отож нічого дивного, що це не може статися доти, доки в Росії існує теперішня політична система. Це правда, що царський уряд підтримує дипломатичні відносини з Римом, маючи, однак, на меті домогтися мовчазного визнання Святим престолом уже доконаних фактів, здійснених щодо східних католиків. “І треба визнати з болем, що в усіх випадках, коли російський уряд мав справу з Римом, не виключаючи навіть останньої, сказати б, трансакції, що її підписали карданал Ламбрускіні та Блюдов[230], Рим, завжди з великою шкодою для віри, залишався ошуканою й обдуреною стороною” (с. 71).
Історія третьої великої слов’янської нації, Русі (України), на думку Терлецького, тісно переплетена з історією її сусідів, Польщі та Росії. Але він наполягав на існуванні окремішної русько-української самобутності. “Русь, приєднана до Литви, а потім до Польщі, зберігала завжди свої відрубні національні риси” (с. 55). Терлецький стверджував відмінність русинів від росіян навіть іще категоричніше:
“Передусім вважаємо за обов’язок сумління протестувати проти фальшивого включення руської народності, історії та літератури у народність, історію та літературу російську. Російський уряд радий був би вмовити всіх і самих русинів, що вони завжди були одне й те саме з росіянами; а російські письменники, які черпають натхнення від уряду або пишуть під страхом кари та цензури, навипередки стараються поширити ту думку. Це — грабунок, якого допускається російський уряд на полі літератури й історії, рівний тому, який він здійснює на загарбаних землях. Ми ж від імені цілої Русі найурочистіше протестуємо проти цього грабунку, так само як наш народ противиться назвою “москаль”, котрою відрізняє великоросіян від себе” (с. 51–52).
Терлецький розглядав середньовічну Київську державу як таку, що належать до руської (української), а не до російської національної історії. “Справді, землі та народ, що становлять ядро сьогоднішньої Росії, відносилися до давньоруської держави... Дух і напрямок розвитку [двох націй] був цілковито іншим” (с. 52). Після монгольського завоювання Русь злилася з Литвою і Польщею, а руська шляхта поступово сполонізувалася.
“Однак народ зберіг свої властиві риси, а в запорозькій козаччині мав основу суспільного розвитку, за яким тужив своєю душею. Запорозькі козаки становили немовби військовий орден Русі, організувалися в справжнє християнсько-слов’янське товариство. Вільні та рівні, вони ухвалювали собі старшину вибором усіх, вибраній раз владі були покірні й на диво послушні” (с. 55–56).
Терлецький захоплено розповідав про боротьбу козаків із кримськими татарами і про їхні морські походи проти Османської імперії. За словами Терлецького, козацтво, “яке в той час зосередило [навколо себе] руську народність”, було “багатим насінням на майбутнє в Слов’янщині”; йому було визначено долею “посісти високе становище в Європі, бо воно почало впроваджувати християнство [християнські принципи свободи й рівності] в життя та суспільні стосунки. Воно б і собі надало тривалості, і врятувало б Польщу” (с. 56). Причинами того, чому ці потенційні можливості не здійснилися, були релігійна схизма та невдача зі встановленням русько-католицького патріархату в Києві. Встановлення польськими єзуїтами латинського обряду та гноблення польською шляхтою руських козаків і селян викликали реакцію на користь православ’я. Потім розпочалася затяжна козацько-польська війна. Вона стала причиною падіння обох супротивників, із якого вміло скористалася Росія.
“Однак велика частина козаків відчувала таку огиду до невольницького російського первня, що після завоювання України[231] [вони] воліли перенестися до Туреччини і зберегти під опікою своїх [колишніх] найбільших ворогів давні вольності, аніж піддатися ярму, яке їм готував російський уряд. Туреччина зберегла їм усі старі вольності, й аж до 1828 р. вільна козаччина існувала над Дунаєм” (с. 57).
Основоположною тезою інтерпретації Терлецьким української історії було переконання, що східне католицтво, поєднуючи лояльність до вселенської церкви з вірністю до греко-слов’янського обряду, обране провидінням як національна релігія руського (українського) народу. Він вірив, що “навіть після розірвання Церуларієм єдності з Римом Русь залишилася католицькою і потім довгий час хиталася між Римом і Константинополем” (с. 54). Він із любов’ю (але не без перебільшення та підсилення історичних свідчень) перераховував усі випадки взаємного зближення Русі та римо-католицької церкви. У зв’язку з Флорентійським Собором (1439) і прийнятою на ньому унією Терлецький захоплено писав: “...Утішмося тут на вид правильності нашої Русі, котра і на тім соборі в своїм шляхетнім представникові [митрополитові] Ізидорові та пізніше, завжди показувала себе охочою до визнання і прийняття [католицької] правди і котра, дай Боже, стане третейським суддею між Римською церквою та відступницькою нашою слов’янською братією” (с. 19).
229
Сам контекст наводить на думку, що посилання на “багатьох католиків”, які, за Терлецьким, плекали мрійливі думки про майбутнє повернення Росії, було прихованою полемікою з певними колами римської курії.
230
Трансакція, про яку згадує Терлецький, — це конкордат між Святим престолом і Росією від 3 серпня 1847 р., що його підписали кардинал-державний секретар Луїджі Ламбрускіні і граф Дмітрій Блюдов. Конкордат був спробою упорядкувати становище католицької церкви латинського обряду в Російській імперії, але він оминав проблему уніатів. Унія офіційно була заборонена Миколою I у 1839 р., за винятком Холмської дієцезії у Конгресовій Польщі. В тлумаченні Терлецького, конкордат 1847 р. означав мовчазне визнання цього акту.
231
Це єдиний приклад уживання у “Слові...” терміна “Україна”. Контекст показує, що Терлецький розумів цей термін у його традиційному значенні, як ім’я козацької території над Дніпром.