Завершивши огляд слов’янської історії, Терлецький переходить до окреслення теперішнього становища слов’янських народів і формулювання пропозицій щодо їхньої майбутньої організації. Позаяк нараховується більше ніж 80 млн. слов’ян, “ніхто вже сьогодні не заперечить слов’янського руху” (с. 73). Три фактори найбільше спричинилися до слов’янського відродження в останні десятиліття: по-перше, страждання й боротьба Польщі за свою незалежність; по-друге, праця чеських учених, які розбудили інтерес до славістичних історично-літературних досліджень; і, по-третє, війни Росії з Туреччиною і походи російських армій на південь від Дунаю, які розпалили надії серед балканських слов’ян. Але досі слов’янському рухові “бракувало осередку, бракувало виразного прапора, під якими міг би скупчуватися” (с. 76). Слов’яни, на жаль, поділені віросповідальними та національними відмінностями. “Тому слов’янський рут, хоча й має величезний простір і величезне населення, досі є неупорядкованим і незгуртованим” (с. 78). Російський уряд у минулому заради своїх егоїстичних інтересів розпалював суперечки серед чужоземних слов’ян. Але “російський панславізм є, власне, царславізмом” (с. 73). Волелюбний характер слов’янського руху неминуче відштовхує його від офіційної Русі. Царський уряд розуміє небезпеку національного відродження слов’янських народів, що перебувають під його правлінням. “Це пояснює нам, чому ось уже декілька років російський уряд збайдужів до панславізму, заборонив учителям поширювати ту думку, а ревніших її прихильників: русинів Шевченка, Кулешу [так в оригіналі] й інших суворо покарав, засудивши [їх] на довічну важку працю в шахтах і на довічні солдати” (с. 77)[232].
Слов’янські народи мають відчуття своєї расової спорідненості, але водночас вони свідомі своєї індивідуальної національної самобутності. Злиття всіх слов’ян в єдину національність є небажаним, оскільки це перетворило б їх на загрозу для людства. “За нашим переконанням, упорядкування Слов’янщини полегшилось би... поділом на шість визначних народностей, тобто на польску, чесько-моравську, ілірійсько-хорватсько-сербську, руську, болгарську та російську, до яких повинні були б приєднатися всі інші дрібні відтінки.” (с. 80). Ці шість провідних слов’янських націй мали б об’єднатися у ширшу федерацію.[233]
“Отже, ми припускаємо федеративний зв’язок усього слов’янського племені, прагнення до якого помітне вже і сьогодні: великий всеслов’янізм у духу Божім, з вільним розвитком усіх окремих народностей... Кожен зі слов’янських народів організовується відповідно до власних потреб, кожен матиме свій уряд, а вони [уряди] стікатимуться в один центральний уряд, що об’єднуватиме всіх і керуватиме всіма” (с. 93).
Установи майбутньої слов’янської федерації були демократичними. Терлецький уважав, що вроджена слов’янська “схильність до демократії... виявилася всюди, де [слов’янський народ] скинув із себе [чужоземне] ярмо” (с. 74). “Слов’янський дух закликає до виборної влади” (с. 93). Терлецький не висував будь-яких специфічних рекомендацій щодо впорядкування майбутнього слов’янської співдружності. Проте він підкреслював, що слов’янська демократія має відрізнятися від демократії західних країн відсутністю матеріалістичної жадоби, егоїстичних інтересів і політичних чварів. Вибори будуть готуватися не фанатичною агітацією, а постами, покаяннями і спільними молитвами. Виборці й обрані, народ, рада (законодавчий орган) і уряд будуть органічно об’єднані одним всепроникним релігійним духом.
Терлецький приписував окремим слов’янським народам специфічні завдання у великій спільній справі. “Польщі належить провід. Вона найбільше зі слов’янської родини прислужилася Богові та людству, неодноразово заслоняла церкву Божу і Європу від тяжких лих. Зі слов’янських народів вона має найбільше слов’янських духовних засобів у своїх геніальних поетах[234], у своїм письменстві, у своїм законодавстві” (с. 89). Польща, щоправда, відхилилася від свого покликання через низькопоклонство перед Заходом і байдужістю до слов’янської справи. Але якщо вона покається, то відразу ж поверне собі місце на чолі слов’янських народів, особливо тих, які дотримуються латинського віросповідання. Особливе покликання чехів полягає в тому, що вони показуватимуть приклад усім слов’янським народам на полі інтелектуальних зусиль і науки. Крім того, вони повинні нести головний тягар захисту слов’янського світу від німецького тиску. “Ілірійцям” [тобто югославським народам] і болгарам судилося покласти край турецькому правлінню в Європі і “хрест, символ спасіння, свободи та розвитку, застромити на верхівках мінаретів” (с. 92). Ілірійці створять слов’янський флот на Адріатиці, так само як болгари і русини зроблять це на Чорному морі, поляки — на Балтиці й росіяни — на Льодовитому океані. Це уможливить “утворення слов’янської морської потуги, зв’язки через море з іншими народами, постачання Слов’янщини азіатськими й африканськими плодами і багатих виробів з Західної Європи” (с. 91)[235]. Врешті “католицько-народно-слов’янський дух” проникне в Росію, поглине монгольський елемент у її уряді, перетворить її теперішній антихристиянський соціяльний лад ”і тоді російський народ увійде до числа з’єднаних братніх слов’янських народів” (с. 92). Відроджена Росія стане апостолом християнства й цивілізації для Азії.
232
Можна впевнено стверджувати, що знання Терлецького про долю Шевченка й інших членів Кирило-Мефодіївського товариства йшло від Духінського. Той перед утечею на Захід у 1846 р. жив у Києві, де одержав з других рук деяку інформацію про існування підпільної української групи. Між січнем і березнем 1848 р. Духінський опублікував у друкованому паризькому органі князя Чарторийського “Trzeci Maj” (“Третє травня”) серію статтей з українського питання під назвою “Переяславська угода”. Там він обстоював ідею польсько-українського співробітництва, розповідав про гніт царського уряду на Україні і згадував процес над Шевченком, Кулішом (ім’я якого він неправильно подав як Кулеша) і декількох їхніх товаришів (імена яких він страшенно перекрутив). Уривки зі статтей в “Trzeci Maj” передруковано у кн.: Pisma Franciszka Duchińskiego: W 3 t. — Rapperswill, 1901–1904. — T. 2. — S. 213–225. Див. також: Handelsman М. Ukraińska polityka... — T. 2. — C. 110–115. Всупереч помилковому твердженню Духінського, що його повторив Терлецький, жоден із кирило-мефодіївців не був засуджений до примусових робіт у шахтах.
233
Ідея, що слов’янські народи є особливо схильними до демократії, була широко поширена у добу романтизму. Терлецький, найімовірніше, почерпнув її з писань впливового польського еміграційного історика та публіциста Йоахіма Лелевеля (1786–1861), який стверджував, що народне правління (gminowładstwo), як суспільно-політична система, була характерною для первісних слов’ян.
234
В оригіналі вжито слово “wieszcze” — почесне ім’я, надане польським поетам-романтикам, в першу чергу — Міцкевичеві, з яким Терлецький був особисто знайомий.
235
Цей пункт програми Терлецького дивовижно схожий на уривок із “Правил” або “Катехізису” Товариства об’єднаних слов’ян (1823–1825): “... (15) Ти еси слов’янин і на землі твоїй при берегах морів, що її оточують, побудуєш чотири флоти — Чорний, Білий, Далмацький і Льодовитий... (16) У [портах] твоїх, слов’янин, процвітатимуть торгівля і морська сила, а в [місті] посеред землі твоєї справедливість для тебе мешкати стане”. (Избранные социально-политические и философские произведения декабристов: В 3 т. — Москва, 1951. — Т. 3. — С. 72). Чи ця загадкова паралель є простим збігом? Або ж ми маємо право припустити, що до Терлецького дійшла якась інформація про Об’єднаних слов’ян? Він був уродженцем Волині, де зародилося це Товариство; деякі з його членів належали до місцевої польсько-української шляхти. Об’єднані слов’яни були відгалуженням декабристського руху, яке, незважаючи на брак розвиненої української національної свідомості, слід розглядати як таке, що належить до традицій української політичної думки. Демократичний і федералістичний панславізм Об’єднаних слов’ян знайшов продовження у програмі Кирило-Мефодіївського братства, з одного боку, і в програмі Терлецького — з другого.