Історичні долі цих двох програм, однак, були зовсім не схожі між собою. Кирило-мефодіївське братство існувало лише недовгий час, заки було придушене російським урядом, і його оригінальні документи зникли з поля зору аж до падіння царського режиму. Проте “ідеї Братства стали гаслом усіх українських “будителів”[245]. Без перебільшення можна стверджувати, що Кирило-Мефодіївська програма, з її пізнішими ревізіями і доповненнями, послужила ідеологічним наріжним каменем українського національного руху всієї другої половини XIX і початку XX ст., аж до революції 1917 р. Це сталося в першу чергу завдяки могутньому впливу Шевченкової поезії, а також через особистий вплив декількох колишніх членів Братства, таких як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Василь Білозерський, які після свого повернення із заслання стали головними дійовими особами українського руху у 1860-ті роки і спромоглися передати свої провідні ідеї наступному поколінню.
Терлецькому було відмовлено у такій конструктивній історичній ролі. Можна було очікувати, що його програма 1849 р., внаслідок її сильних уніатських тенденцій особливо сподобається греко-католицьким українцям в Галичині. Франко стверджує, що брошура “Слово русина... “була значно розширена в Галичині і пильно читана давнійшими генераціями наших інтелігентів”[246]. Але він додає, що у його (Франковий) час робота Терлецького і сама його особа були фактично забуті. Ці слова можна застосувати й сьогодні. Насправді деяким переконливо і красномовно сформульованим у “Слові русина...” ідеям судилося відродитися пізніше, довівши живучість думки Терлецького. Наприклад, думка, що українці є слов’янською нацією, повністю відмінною від поляків і росіян, і що Україна, а не Росія, є легітимним спадкоємцем Київської Русі, є основоположними для ідеології новітнього українського націоналізму. Переконання в історичній місії уніатської церкви міцно вкорінилося серед українських католиків східного обряду, хоча, зрозуміло, цей погляд відкидають українці інших віросповідань. Декілька років тому українська діаспора у західних країнах була збуджена закликом до утворення українського патріархату. Але всі ці випадки відродження ідей, які первісно висував Терлецький, відбулися без найменшого знання про його особу і про його працю. Іполіт Терлецький залишається забутою постаттю новітньої української інтелектуальної історії.
Як можна пояснити такий чудернацький стан справ? На відміну від виробленої гуртом кирило-мефодіївської програми, “Слово русина...” було роботою індивіда. Терлецькому ніколи не бракувало особистих друзів, але він не мав учнів. Змінами релігійних і політичних прапорів і поверненням до Росії у 1872 р., він, за словами Франка, завдав “брехню всім своїм давнійшим ідеям, висловленим... у брошурі з р. 1849 р.”[247]. Українська громадськість відплатила за цей, як вона вважала, акт зради, викинувши Терлецького зі своєї колективної пам’яті і прирікши його на забуття.
КОЗАЦЬКИЙ ПРОЕКТ МІХАЛА ЧАЙКОВСЬКОГО ПІД ЧАС КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ: АНАЛІЗ ІДЕЙ{71}
245
Борщак І. Вступ [до його видання]: Костомаров М. Книги битія українського народу. — Париж, б.д. — С. 35.