“Потрібно включити до польської історії все історичне минуле Литви і Русі... Середньовічна історія Польщі до об’єднання її народу у XIV ст. належить сьогодні всім жителям Польщі, так само як провінційні історії князівств і королівств, що існували у Франції до XV ст., належить сьогодні всім жителям Франції”[262].
Своєрідно поводився Духінський з історичними фактами, які не вдавалося легко узгодити з його концепцією визначеної Провидінням польсько-української злагоди. Особливо це стосується його трактування великого козацького повстання проти Польщі в XVII столітті: козаки не були справжніми слов’янами, а ослов’яненими татарами, і козацькі банди насправді гнобили українське селянство[263]. Проте Духінський одразу забуває “туранство” козаків, коли мова заходить про їхню боротьбу з Москвою. Він схвально відгукується про повстання Мазепи проти Петра I. Таким чином, для Духінського козаки були лихими “туранцями”, коли воювали проти Польщі, але добрими “арійцями”, коли виступали проти Московщини.
Було б спокусливо начепити на Духінського ярлик поляка-націоналіста, що бажав відновити польське панування над Україною і переманити українців на бік Польщі в її боротьбі проти Росії. Однак така інтерпретація не справедлива щодо його позиції. Не може бути жодного сумніву в тому, що він щиро любив свою українську батьківщину і вірив у рівноправне партнерство і братерський союз слов’ян з-над Вісли та Дніпра. Духінський рішуче виступав проти польського етнічного націоналізму як “мазовського провінціоналізму”[264]. На його думку, майбутні польсько-українські відносини мали будуватися за зразком Гадяцької унії 1658 р., що була спробою Польсько-Литовську Річ Посполиту перетворити на федерацію трьох держав, додавши Велике Князівство Руське. Але на противагу до угоди XVII ст. майбутня автономна Русь-Україна мала включати й Галичину. “Піднесення русинської національності в Галичині — природне явище, що його не можна зупинити будь-якою силою”[265]. Духінський намагався розвіяти побоювання поляків, буцімто український національний рух є загрозою для історичної Польщі. Він вірив, що вільна Україна непереборно прямуватиме до союзу з Польщею і твердив, що “найлегший спосіб роззброїти русинів у їхній боротьбі з Польщею і наблизити їх до Польщі — це визнати їхню незалежність”[266].
Духінський зі співчуттям, а навіть з якимось ентузіазмом спостерігав за тогочасним українським національним відродженням. У його працях часто знаходимо покликання на історично-політичний трактат “Історія Русів”, написаний близько 1820{74} і опублікований у 1846 р., “в якому яскраво зображено ненависть Малоросії до Москви”[267], на діяльність українських письменників і вчених, наприклад, на публікацію козацьких літописів; на намагання дворянства Чернігівської та Полтавської губерній зберегти, на противагу централізаторській політиці Миколи I, традиційний кодекс цивільного права, т. зв. Литовський статут. Духінський був перший, хто в польській емігрантській пресі повідомив про розгром Кирило-Мефодіївського Братства. Щоправда, часом твердження Духінського про український рух були перебільшені, але це траплялося тоді, коли у своїх думках він видавав бажане за дійсне. Так, він переконував французьких читачів: “Гоголь і Шевченко зовсім не москалі. Вони малороси і першими палко протестували проти московського панування над Малоросією. Вони мріяли про повну самостійність цієї країни”[268]. Це тведження доволі точно характеризує національно-політичну позицію Шевченка, але навряд чи справедливе щодо позиції Гоголя!
У своїй історично-політичній теорії Духінський обстоював ідею загальноєвропейської федерації, очолюваної Францією і спрямованої проти Росії. Щоб посприяти формуванню такої європейської спільноти, він прагнув загасити тліючу німецько-польську ворожість. Згідно з Духінським між німцями і поляками немає підставової расової несумісності. Протягом століть два народи мирно жили біч-о-біч, і в конфліктах минулого брали участь тільки окремі німецькі держави (як, наприклад, Тевтонський орден чи Пруссія Фрідріха Великого), а не німецька нація в цілому. На жаль, після 1848 року німецько-польські відносини загострилися, але ця напруженість мала зменшитися, “щойно поляки та німці збагнуть ті небезпеки, які загрожують їм зі Сходу”[269].
265
Лист Ф. Духінського до графа Владислава Замойського, племінника і найближчого соратника князя Адама Чарторийського, від 15 березня 1852 р. Повний текст цього важливого листа передруковано в кн.: Handelsman М. Ukraińska polityka. — S. 148–150. Цитований уривок — на с. 150.