За словами самого Духінського, все життя його надихала одна провідна ідея, що її він сформулював у зверненні, адресованому народам Європи: “На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації”[270].
Погляди Духінського творять курйозне сплетіння очевидних помилок і доктринерських перекручень, перемішаних зі справжньою прозірливістю. Розплутування ниток цього клубка виходить поза межі даної статті. Натомість я розглядатиму теорію Духінського як ідеологію, історичний вплив якої можна оцінити незалежно від того, чи витримує вона наукову критику.
Наприкінці 1850-х і протягом 1860-х років прихильники Духінського з’явилися серед французьких інтелектуалів: Еліа Реньйо, Шарльє де Штейнбах, М. Брульє (декан факультету природничих наук університету в Діжоні); історик Анрі Мартен (автор популярного підручника з французької історії) і мандрівник, географ, етнограф Огюст Вікенель[271]. Додамо також політика й економіста Казіміра Делямара (1796–1870), члена правління Французького банку і видавця газети “La Patrie” (“Батьківщина”), який “став завзятим апостолом ідей Духінського”[272]. У 1868 році Делямар опублікував брошуру, адресовану Законодавчим зборам (Corps législatif) Французької імперії, в якому запропонував перейменувати кафедру слов’янської мови й літератури Коллеж де Франс на кафедру “слов’янських мов і літератур”: така множинна форма мала “знищити [російський] панславізм у його основі”[273]. Ініціатива Делямара увінчалася успіхом. Законодавчі збори обговорили його пропозицію і прийняли схвальну резолюцію. 20 листопада 1868 року Наполеон III підписав декрет про зміну назви слов’янської кафедри. На другий рік Делямар видав другу брошуру, цього разу спеціально присвячену українському питанню, під назвою “П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією” (Un peuple européen de quinze millions oublié devant l’histoire)[274]. Це було звернення до французького сенату із закликом провести реформу у викладанні історії в середніх школах, прийнявши нову програму навчання, в якій підкреслювалася б різниця між русинами й росіянами та неслов’янське походження цих останніх. У вступі до німецького перекладу брошури Ш. де Штейнбах визнавав за Духінським такі заслуги: “Якщо ми у Франції протягом останніх дванадцяти-п’ятнадцяти років знали на цю тему [“правду про східні частини Європи”] більше, ніж будь-який інший народ, то завдячуємо цьому лише дослідженням п. Духінського...”[275]
Успіх Духінського у Франції був нетривалим. Крах Другої імперії в 1870 році звів нанівець вплив його пропаганди. Розбиті і принижені Бісмарковою Пруссією-Німеччиною, французи не могли далі тішити себе мріями про гегемонію на континенті чи про втручання у східноєвропейські справи. Традиційні для Франції пропольські симпатії зникли безслідно. Громадська думка у Франції почала подивлятися на Росію радше як на потенційного союзника проти Німеччини. До того ж розвиток наукових слов’янознавчих досліджень в останній чверті століття здискредитував ідеї Духінського. Відомий французький славіст Луї Леже (1843–1923), який упродовж багатьох років посідав кафедру славістики в Коллеж де Франс, знищив Духінського кількома презирливими фразами, навіть не називаючи його на ім’я[276].
Деякою популярністю теорія Духінського користувалася в Польщі наприкінці XIX століття, але й там її вплив був скороминущим. Інтелектуально Духінський належав до віку польського романтизму. Він не пасував до нового позитивістичного настрою, що охопив польське суспільство після поразки повстання 1863 р. Його дилетанство та брак академічної респектабельності викликали замішання серед польських інтелектуалів, серед яких термін “Духін-щина” (Duchińszczyzna) набув іронічного значення. Навіть видавці посмертного видання його праць змушені були вставити у передмову слова відречення: “Духінський не є вченим у стислому значенні цього слова”[277]. Що стосується його політичної програми, то треба пам’ятати, що Духінський був спадкоємцем традиції Польсько-Литовської Речі Посполитої; Україна була його батьківщиною, і він не міг уявити собі Польщі без України. Піднесення польського етнічного націоналізму (що його Духінський засуджував) та поступове віддалення інтересу від колишніх східних кордонів зробили його теорію для польського суспільства недоречною.
Єдиною національною спільнотою, на інтелектуальний розвиток якої теорія Духінського мала глибокий і далекосяжний вплив, була Україна. Коріння деяких уявлень, поширених у новітньому українському суспільстві, можна знайти в його теорії, хоча їхнє справжнє авторство забуто.
271
Публікації французьких послідовників Духінського перераховано й коротко розглянуто у праці І. Борщака: Borschak Е. L’Ukraine dans la littérature de 1’Europe occidentale. — Paris, 1935, спершу надрукованій у журналі: Le Monde Slave. — 1933. — N 3, 4; 1934. — N 1, 2, 4; 1935. — N 1. — P. 89–91.
273
Delamarre C. Un pluriel pour un singulier, et le panslavisme est détruit dans son principe. — Paris, 1868. Цитовано у кн.: Borschak Е. L’Ukraine... — P. 90–91.
274
Надрукована у Парижі, 1869. Уривки з цього тексту вміщено у кн.: Borschak Е. L’Ukraine... — Р. 93–94. Мені був доступний німецький переклад: Delamarre C. Ein Volk von fünfzehn Millionen Seelen welches von der Geschichte vergessen worden ist: Eine Petition an den Französischen Senat. — Paris, Berlin, Lemberg, 1869.
276
Leger L. Souvenirs d’un Slavophile. — Paris, 1905. — P. 20–24. Цитується у праці: Borschak E. L’Ukraine... — p. 88.