Треба визначити, коли Духінський мав контакти з тогочасним українським національним рухом. В 1870–72 роках він написав серію статей і коротких заміток до української газети “Основа”, яка виходила у Львові[278]. У статтях, які він тепер підписував “Киянин”, наново переповідалися його старі ідеї[279]. В той самий час, тобто на початку 1870-х, Духінський підтримував зв’язок із групою галицьких українських студентів політехнічного інституту в Цюриху[280]. Освічені українці також читали польські твори Духінського і знали про відгуки та полеміку, яку вони викликали в польській і російській пресі.
Варто відзначити, що українське сприйняття ідей Духінського було вибірковим. Та частина його теорії, що стосувалася українсько-польських відносин, не торкала чутливих струи свідомості українців. Весь перебіг українського національного відродження в Галичині, від 1848 року до першої світової війни і далі, визначався дедалі гострішою боротьбою проти польського панування у краю. Окремі спроби компромісу, одну з яких започаткував 1869 року видавець “Основи” Юліан Лаврівський, незмінно зазнавали невдачі[281]. Взаємини між поляками й українцями в Російській імперії були менш напружені, ніж у Галичині. Але польську національну меншість на Правобережній Україні представляла місцева землевласницька знать, тоді як український рух мав народницьке забарвлення й ототожнював себе з інтересами селянства. Жоден відповідальний український політик, ні в російській Україні, ні в Галичині, ніколи не стояв на позиції відновлення Польської Речі Посполитої з автономною Україною в її складі. Тому улюблена ідея Духінського про польсько-українську федерацію не могла витримати випробування реальністю.
Звертаючи увагу на інший бік теорії Духінського, пов’язаний з українсько-російськими відносинами, натрапляємо на цілком іншу ситуацію. Його думки з цього питання знайшли сприятливе середовище серед певної частини українського суспільства.
Серед ідеологічних проблем, які стояли перед українським національним рухом у XIX столітті, мабуть, не було важливішої, ніж визначення української позиції щодо Росії. Очевидна практична невідкладність цього питання диктувалася потребою виробити політику стосовно російської імперської держави, присутність якої так тяжко відбивалася на всіх аспектах українського життя. Теорія мала відповісти на питання, як співвідносяться між собою українці та росіяни як народи: чи вони творять єдину за своєю суттю національну спільноту з невеликими племінними і мовними відмінностями, чи являють собою два цілком різні національні організми, а чи слід прийняти якийсь проміжний погляд. Фактично всі українські суспільно-політичні мислителі тієї доби сушили голову над цією проблемою, і в пошуках національної тотожності щораз радикальніше стверджували відмінність України як етнічної та історичної реальності.
На ранніх стадіях українського національного відродження — на початку й у середині XIX століття — українські інтелектуали зазвичай не сприймали українсько-російські стосунки як непримиренний етнічний антагонізм. Український патріотизм у їхніх головах часто співіснував з ідеєю ширшої всеруської ідентичності, що охоплювала й українців (південно- або малоросів), і москалів (північно- або великоросів)[282]. Цю концепцію, що була спробою зрівноважити українську й російську лояльності, найвиразніше сформулював Микола Костомаров (1817–1885) у програмовій статті “Дві руські народності” (“Две русские народности”), опублікованій 1861 року[283]. Протиставивши українську традицію індивідуалізму та свободолюбства великоруській традиції колективізму й авторитаризму, Костомаров дійшов висновку, що дві гілки руського народу істотно доповнюють одна одну. Пізніше Костомаров коротко висловив свої переконання таким чином: “Малороси і великороси доповнюють одні одних своїми розвинутими історичними й географічними особливостями.., справжнього добра малоросам і великоросам слід шукати у тісному злитті і взаємодії цих двох слов’янських народностей”[284]. Один із сучасних істориків сказав, що стаття Костомарова “Дві руські народності” “була дуже популярна і довгий час вважалася “євангелієм українського націоналізму”[285].
Але в українському суспільстві існував — спочатку тільки на емоційному рівні — також інший, альтернативний напрямок, що його можна окреслити як сепаратизм. Натхненно висловив ці погляди співець українського відродження Тарас Шевченко. Однак сепаратистський напрям наражався на неабиякі інтелектуальні труднощі: він ішов проти усталеної думки про близьку етнічну спорідненість українців і росіян, вкоріненої в спільній спадщині давньої Русі й підтримуваної спільною православною релігією. Знаменно, що навіть в “Історії Русів”, яка так промовисто протестувала проти ліквідації московською владою автономії козацької України, часто говорилося про росіян як про “народ однакового походження й однакової віри”[286]. Теорія Духінського пропонувала засоби, щоб подолати ці інтелектуальні труднощі. Це пояснює її привабливість для тих українців, які шукали аргументів на користь своєї окремішної національної ідентичності.
278
Газету “Основа”, що виходила у Львові двічі на тиждень у 1870–1872 рр, не слід плутати з більш відомим петербурзьким місячником з такою самою назвою (1861–1862).
279
Детальний розгляд статей Ф. Духінського в “Основі” див.: Возняк М. Під гаслом “На Дніпро! На Дніпро! До Києва!” Францішек Духінський і українська справа // Діло. — 1935. — NN 96, 97, 98, 101. — 12, 13, 14, 17 квітня.
280
Інформацію взято з кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. — Т. 2. — Київ, 1970. — С. 11, 183–185, 461. Відомо, що одним із галичан, який зустрічав Ф. Духінського у Цюріху, був Василь Нагірний (1847–1921). Пізніше він зробив видатну кар’єру як архітектор і піонер українського кооперативного руху.
281
Про політику Юліана Лаврівського див.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 118–123.
282
Порівняй глибокий тогочасний аналіз Ю. Венеліна “О споре между южанами и северянами на счет их россизма”, надрукований посмертно у “Чтениях Московского общества истории и древностей” (1847, N 4). Я користувався резюме з обширними цитатами з оригіналу, вміщене у кн.: Пыпин А. Н. История русской этнографии. — СПб, 1891. — Т. 3. Этнография малорусская. — С. 301–307.
283
Костомаров Н. Две русские народности // Основа (СПб.) — 1861. — N 3. Уривки цієї статті в англійському перекладі див.: Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — 1957. — Vol. 5–6. — P. 137–139.
284
Костомаров M. Мое украинофильство в “Кудеяре” // Науково-публіцистичні і полемічні писання / Ред. М. Грушевський. — Київ, 1929. — С. 251.
286
Історія Русів / Ред. О. Оглоблин, перекл. В. Давиденко. — Нью-Йорк, 1956. — С. 134, 158, 184, 223, 274, 308, 320.